Як 68-річна баба Валя з Липців перетворилася на Святого Миколая

Харківська область багата на талановитих, чуйних і активних людей. Одна з них – 68­-річна жителька Липців Валентина Шевченко. Її вважають першою людиною на селі, втім ніхто не знає її на ім’я та прізвище. Чому так?

Валентина Володимирівна Шевченко народилася і все життя провела в селі Липці. Якщо приїхати туди і спитати у місцевих, чи знають вони цю пані, назвавши її ім’я і прізвище, скоріше за все, вам скажуть, що ні. Втім відповідь буде абсолютно протилежною, якщо назвати прізвисько, а точніше, як каже сама жінка, її літературний псевдонім.

– Для місцевих я – Абрикосівна. Свого часу працювала на ХТЗ. Там поруч з прохідною росла абрикоса, так я її постійно об’їдала, коли ще фрукти навіть і не поспіли. І вантажник Гена дав мені таке прізвисько. Ніхто б нічого в селі не узнав про це, якби не мій племінник. З його легкої руки мене всі й почали називати Абрикосівною, – згадує пані Валентина. – Колись приходжу додому, а тато сидить за столом. Кажу йому: «Я – Валентина Абрикосівна», а він у відповідь: «Які у мене дурні діти, Володьку на якогось абрикоса проміняли». Абрикосівну знають усі, а Валю Шевченко – ніхто. Повз мого дому проїжджає дітвора, яка вітається, звертаю­чись до мене або «баба Валя Абрикосівна», або «баба Валя Святий Миколай».

Діти не хотіли відпускати

З Абрикосівною розібралися, а чому Святий Миколай, спи­таєте ви? Все просто: Валентина Володимирівна з 1986 року ходить вітати малечу з новорічними святами в костюмі Святого Миколая. Ідея приміряти образ улюбленця дітлахів прийшла жінці, коли вона поверталася додому із санаторію у Бердянську. Приїхавши в Липці, пані Валентина вирішила змайструвати собі костюм.

Порадилася з мамою, як це краще зробити. Жінка мала червоне пальто. На той час її батьки тримали кілька кіз. Тож мама Валентини постригла вовну з тварин, потім узяла шматок білого простирадла і наклеїла на нього козлячу вовну. Загалом вийшла така собі борода. А на рукави, комір і внизу пальта пришили смужки шкурок білого кролика.

Жінка підкреслює, що вий­шло дуже красиво та оригінально. Абрикосівна згадує, що молодший брат побачив її в цьому костюмі, засміявся і сказав, що в неї козляча борідка. Доводилося обходитися такою, оскільки тоді на базарі штучної бороди не можна було купити. Зараз, звичайно, у жінки є справжня білосніжна борода та перука.

Зробити костюм – це ще не все: жінка сама пише сценарій для головної ролі Святого Миколая. Добре підготувавшись, пані Валентина пішла вперше вітати дітей у грудні 1986 року.

– Я за свої кошти купила подарунки дітям: для хлопчиків вертольоти, а дівчаткам – маленькі ляльки. Ця малеча вже давно виросла, втім вони бережуть ці іграшки, як дорогу реліквію, – каже Абрикосівна. – Я знала, в яких дворах живуть дітки. Домовилася з їхніми батьками, чи не проти вони, аби я поздоровила їх чадо. Склала маршрут, написала сценарій і пішла селом: на одну вулицю, потім на іншу. І так ходила з ранку до вечора.

Перші рази вітала дітей на свій вибір, потім мене почали замовляти: просили, аби прийшла й до них. Я кажу: «У великих містах наймають кілера, щоб убити бізнесмена та банкіра, а у мене інша місія: люди мене наймали, щоб їхніх дітей привітала». Було таке, що дітей поздоровила, а вони кажуть: «Ми тебе не випустимо, будеш з нами свято зустрічати». Було й таке, що діти ще місяць згадували, як до них Святий Миколай приходив.

Даруватиме радість і надалі

Жінка розповідає, що у минулому столітті поздоровляла малечу, а зараз вітає дітлахів цих дітей. Абрикосівна зазначає, що бути Святим Миколаєм – велика радість.

– Паралельно зі мною ще ходив учитель зі школи, втім мене більше замовляли, бо у мене своя програма. Далеко не кожен може цим займатися, це не просто витягнув подарунки з мішка й пішов. Мені колись сусідка казала: «Валю, чого ти
перевдягаєшся та ходиш по домах? Тобі робити нічого?». Цими словами вона мене образила, тож я відповідала: «Я з вами категорично не згодна. Оскільки не кожен в нашому селі буде Святим Миколаєм. Для цього треба мати талант, покликання і дуже любити дітей». І малеча, і батьки в захваті від мене, постійно чую компліменти від них, я перша людина на селі, – розповідає жінка.

Валентина Володимирівна ходила поздоровляти дітей кожен рік – з 1986 по 2021-й. У 2022 році, в останні новорічні свята перед «освобождєнием», не пішла через сильну ожеледицю. Боялася зламати руку чи ногу. А в ці останні свята 2023 року не ходила через війну.

– Без огляду на ситуацію в країні, мене все одно просили прийти поздоровити дітей. Я казала, що це, м’яко кажучи, не на часі, оскільки скорбота в усієї держави. Однак, звісно, як тільки-но переможемо, знову буду радувати дітей в образі Святого Миколая, – каже Абрикосівна.

«Прошу на «Ви» і з великої літери»

Дуже поважають Валентину Володимирівну не тільки місцеві жителі, а й непрошені гості. Шість з половиною місяців окупації у минулому році виявилися надважкими для Липецької громади, оскільки там з першого дня війни й до майже середини вересня хазяйнували рашисти. Жінка каже, що вона одразу дала їм зрозуміти, аби ставилися до неї шанобливо.

– Був момент, коли прийшла до російських військових і кажу: «Можна тут я одну картонку візьму?», а вони: «Бабуля, можете все забирать». На це я відповідаю: «Бабуля я для внуків своїх, їх п’ятеро, а для вас я Валентина Абрикосівна, поважна людина в Липцях, прошу на «Ви» і з великої літери». Потім іду селом, а вони вітаються зі мною, звертаються тільки на «Ви», – ділиться пенсіонерка.

Вона згадала, як дізналася про звільнення.

– Пішла до колодязя, а там сусід каже, що росіян вигнали. Йду назад і бачу наших хлопців: «Слава Богу, ми вас дочекалися». Які ми тоді були раді, це просто не передати словами. Я потім приходила до них, приносила пироги та млинці. Казали, що смаколики їм дуже подобаються, – згадує жінка.

Сама латає дорогу

Валентина Володимирівна чуйна до проблем своїх односільчан. Дорога, яка повертає на вулицю, де живе Абрикосівна, у великих ямах. Про це розповідає жителька Липців Христина Гавран.

– Там великі ями, діаметром десь метр, і постійно застоюється вода. Якщо їхати машиною, колесо провалюється доволі глибоко. Тож Валентина Володимирівна для більш комфортного проїзду постійно возить велосипедом цеглу і засипає ці ями. Потихеньку це робить, їй фізично важко, все ж таки майже 70 років, утім вона практично кожного дня займається цією справою. Наші земляки дуже вдячні бабі Валі за це, та й взагалі за те, що вона в нас така активна, просто молодець, – зазначає Христина Гавран.

Абрикосівна каже, що в них перед звільненням був «прильот» в один магазин, стіна обвалилася. Так вона туди кожного дня їздила велосипедом і набирала цеглу у два відра. А потім засипала нею ями на дорогах.

– Деякі люди питають: «Тобі що, нічого робити?», я їм кажу, що у мене брат купив дві машини, вони до мене приїдуть, а тут такі ями. Я не хочу, щоб машини постраждали, тому взяла й засипала. Ну і це не моя особиста дорога, нею їздять дачники і місцеві. Деякі люди мені дякують, деякі допомогу пропонують. Я кажу, що зроблю все сама, – говорить пенсіонерка.

Жінка з Липців самотужки ремонтує дорогу, Харківська область

Жінка встигла до квітня засипати кілька маленьких і великих ям. Планувала й далі латати власноруч дорогу, втім трапився неприємний форс-мажор.

– На Великдень, 16 квітня, пішла на могилку до своїх батьків. Залишалося десь метрів 10 дійти, як перечепилася через проволоку. Не могла піднятися, кричала. Лікарі діагностували перелом плеча. Оскільки не можу зараз себе сама обслуговувати, живу в брата в Харкові. Як вилікуюся, повернуся додому, там чекає город. Плюс ще одна велика яма залишилася, буду її засипати, – зазначає Абрикосівна.

Нагадаємо, наприкінці березня закладам освіти Липецької територіальної громади передано генератори від міжнародних благодійних організацій.

У Липецькій громаді через ворожі обстріли постраждало багато населених пунктів. Але там відновлюють електропостачання та запроваджують телемедицину.

Автор:
Савелій Мякушко