«Мамо, можна я у вікно крикну: Україна – понад усе!»: як родина з Борової пережила окупацію

До повномасштабного вторгнення Наталія Атанасова працювала в Борівському інклюзивно-ресурсному центрі практичним психологом, виховувала сина Аркадія і раділа життю. Але у 2022 році жінці разом з маленьким сином довелося пережити російську окупацію рідної Борової.

Наталія Атанасова каже, що до 24 лютого 2022 року не розуміла, якою була щасливою. Її син Аркадій готувався йти до першого класу. Недалеко від Наталії жили її матуся і брат із сім’єю, де підростали 4-річний Ростик і 4-місячна Ксюша. Велика родина завжди була міцною та дружною. Напередодні вторгнення Наталія разом з рідними аналізували ситуацію у світі і розуміли, що рано чи пізно росія таки почне наступ на Україну.

– У нас у сім’ї були розмови про те, що можливий напад росіян, я пояснювала сину правила його поведінки у разі біди: «Ти боїшся, це нормально, але все, що говоритиму тобі я чи бабуся, ти повинен швидко виконувати». І якось так Аркаша все це зрозумів, що у мене з ним під час окупації проблем не було, – розповідає Наталія.

Уранці 24 лютого пролунав страшний вибух – був прильот у військову частину, яка дислокувалася у Боровій. Потім знову вибух, згодом – ще один.

Життя у погребі
27 лютого стало відомо про окупацію сусіднього Куп’янська. Ще через кілька днів росіяни захопили Сватове. На початку березня почалися бої за Ізюм. Борівщину ворожі війська оточили з трьох сторін, але громада не була окупованою майже до середини квітня.

З перших днів повномасштабного вторгнення у Боровій не працювали банківські установи, поштові відділення, банкомати у перші ж дні були спустошені і більше не наповнювалися. Припинився підвіз медикаментів у лікарні та аптеки. На початку березня зникли мобільний зв’язок та Інтернет. В деяких селах не було електроенергії та водопостачання.

Окупація Борової. Життя без світла і зв’язку

Життя без світла і зв’язку

У лютому-березні бойові дії на території громади ще не велися, але тут постійно літали російські винищувачі, які бомбили Ізюм, та бували поодинокі обстріли з боку загарбників.

Брат Наталії забрав усіх рідних та відвіз до батьків своєї дружини. Бо там був погріб, який трішки облаштували для перебування людей. У ньому протягом двох місяців і жили Наталя із сином та мамою, сам брат Славко з дружиною Юлею, їхні двоє дітей і господарі – Юлині батьки. Так великою командою, підтримуючи одне одного, і пережили часи бомбардувань та обстрілів.

– 7 березня о 9.30 зовсім не стало зв’язку. Заради того, щоб дізнатися хоч якісь новини, ловлячи мережу, ми залазили на дах. 11 квітня почали дуже бомбити Борову, а 13 квітня нас вже окупували росіяни. Все найцінніше, що маю, – це моя сім’я. Тата я поховала ще в 1996 році. Дружина брата – моя найближча подружка, у нас і день народження в один день – 19 липня. Про евакуацію на той час ми навіть не думали. До всього, я й не поїхала б нікуди без рідних мені людей, а вони не могли, адже Ксюші було всього 4 місяці. От і жили, молячись та ловлячи крихти новин з неокупованої України, – згадує Наталія.

На вулицю брала в’язання
Потім Наталія повернулася до своєї квартири, а мама – до своєї. У Боровій почалася зачистка. Росіяни прийшли з обшуками і до брата. Що шукали окупанти, роздягаючи повністю чоловіка і риючись навіть у колисці маленької дитини, невідомо. Добре, що не «завітали» до квартири мами Наталії, бо жінка, яка працювала вчителем української мови та літератури, свого часу створила вдома храм українознавства…

Окупація тривала. Наташа на вулицю виходила рідко, а коли виходила, завжди брала із собою в’язання. Аркаша грався на майданчику, а вона в’язала. Ниток мала цілу валізу, тож за час окупації нав’язала багато речей.

Страждав від окупації і 6-річний хлопчик. «Мамо, а можна я у вікно прокричу: «Україна ПОНАД УСЕ!», – питав Аркадій. І Наташі доводилося по-дорослому пояснювати ситуацію синові. Навіть дитині такого гасла окупанти не пробачили б.

Борову окуповано.

Через місто постійно йшла ворожа техніка.

– Я бачила, як гусениці російських танків рвуть асфальт. Дивилася на ті вибоїни, і мені здавалось, що то рани на моїй душі. Син обіймав мене, вмовляв не плакати і твердо вірив у те, що нас скоро звільнять і дихати стане легше. Здається, що війна виховала нове покоління дітей, в яких патріотизм та співчуття в крові на генному рівні, – розповідає Наталія.

Світло дали в Боровій 9 травня, а зв’язку не було до 3 жовтня, доки не зайшли ЗСУ. Але місцеві знаходили можливість ловити мережу та бути в курсі подій на фронті.

Звільнення Борової
Восени 2022 року Аркадій Атанасов мав іти до першого класу. На той час окупанти вже завезли російські підручники і деякі борівчани, які чекали «руський мір», почали працювати на них. Списки майбутніх першокласників, які залишалися в Боровій, уже були складені, але в Наталії були зовсім інші плани на навчання дитини.

З кінця серпня вони із сином узагалі перестали виходити з квартири, щоб «доброзичливці» вирішили, що родина виїхала з Борової. Наталія зізнається, що тоді не могла вирішити, їхати з дому чи ні.

Підготовка до школи.

Підготовка до школи.

Одного разу, коли в сутінках поверталася від мами, до неї підійшов окупант і сказав: «Ми вас в бєдє нє оставім, прєдлагаєм евакуіроватся». Наталія ледве стримала вигук радості. Це означало, що українські захисники вже близько. Жінка примчала додому, залізла на холодильник, закинула навушники на карниз, так можна було впіймати мережу, і почала шукати інформацію в телефоні.

У Боровій на той час уже чулася канонада, в мережі ширилися новини про тріумфальний контрнаступ ЗСУ на Харківському напрямку. Але ще місяць борівчани жили в невизначеності.

Щоб не було так страшно, Наталія із сином переїхала до мами. І ось одного разу до квартири постукала сусідка і прошепотіла: «Наташо, в Куп’янську вже наш синьо-жовтий прапор». Почалися обстріли Борової, але ті, хто очікував українських захисників, раділи і просто намагалися вижити.

З 12 квартир у під’їзді, де жила Атанасова, лише в чотирьох залишалися мешканці. О 8-й ранку 3 жовтня сусідка знову тарабанить у двері і вже не пошепки, а голосно зі сльозами та радістю фактично кричить: «Наташо, по Боровій проїхала автівка з нашим прапором. Біжи, кажи людям!».

– Це були неймовірні емоції. І сльози, і сміх істеричний, і міцні обійми. Я схопила Аркашу за руку, а він вирвався і помчав у кімнату. Спочатку нічого не зрозуміла, а потім, коли він повернувся і розкрив долоньку, в якій лежали карамельки, які він планував віддати військовим, просто розридалася ще більше, – каже Наталія.

Фото на пам’ять. Аркадій із визволителем.

Фото на пам’ять. Аркадій із визволителем.

На вулицях Борової люди голосно промовляли «Слава Україні!». Ці слова кричав і шестирічний хлопчик, розмазуючи сльози ручками, в яких міцно затискав карамельки. Коли віддавав цукерки військовим, вони ніяковіли, цілували його щічки і віддавали цукерки назад. А Наталія дивилася на сина і пишалася ним.

Життя у Близнюках
Деякий час після звільнення Борової Наталія Атанасова разом із сином та мамою жили в селищі Близнюки, бо тут живуть її знайомі. Сидіти склавши руки жінка ніколи не вміла, тож, перебуваючи в статусі ВПО, знайшла роботу. Вона стала однією з адміністраторів популярної у Близнюках фейсбук-групи «Калейдоскоп», надавала консультації місцевим жителям, писала статті на своїй сторінці. І знову в’язала, але тепер з радістю, бо її шкарпетки відправлялися на передову захисникам.

Майже відразу Наталія відновила дистанційну роботу практичним психологом у Борівській школі, де із задоволенням навчається і Аркадій.

Повернення додому
Нещодавно родина Атанасових повернулася до Борової. За словами Наталії, її рідне селище сьогодні не таке, яким було до повномасштабного вторгнення. І хоча життя відроджується, відновлюють роботу заклади освіти та культури, установи та організації, все ж печатка російської окупації лежить на Боровій.

– Я народилася на Борівщині. Для мене це було найкраще місце на планеті: водосховище, ліс, найприємніші люди, домівка, місця сили, що наповнюють душу теплом і енергією, дитячі, підліткові та вже й дорослі спогади про якісь веселі або сумні події життя. Раніше Борівщина давала мені силу. Тепер мені потрібна сила, щоб бути на Борівщині. В мене забрали мої місця сили. Тепер у мене їх немає: ліс замінований; колишнє водосховище – невеличка річечка… Є великий біль, – ділиться Наталія.

Головне питання, на яке вона ніяк не може знайти відповіді, чому хтось робить такі жахи іншим?

– Я дуже вдячна всім дружнім країнам, що допомагають нам із зброєю, щоб захищатися. Безмежно вдячна нашим захисникам і захисницям, низький уклін героям, бо я і мої рідні були в неволі і пізнали ціну звільнення. Але мене весь час турбує питання: «Навіщо сусід прийшов з війною на нашу землю?», – роздумує Наталія.

Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.

Автор:
Ірина Воронкіна