Купували ліки на базарі: історія життя в окупації 75-річної мешканки Вовчанська

Галина Ковальова провела в захопленому Вовчанську пів року. Про життя під владою ворога, перших жертв повномасштабної війни та довгоочікуване звільнення читайте у матеріалі «Слобідського краю».

Перші жертви
75-річна Галина Ковальова разом з 82-річним чоловіком усе життя прожили у Вовчанську. Пані Галина – освітянка, була викладачкою у медичному коледжі, а потім керівником екологічного гуртка у Будинку дитячої та юнацької творчості.

– Виховувала у дітей любов до Батьківщини, ми їздили на різноманітні екскурсії, брали участь у патріотичних конкурсах. Вивчали історію Вовчанщини та просто любили свій край, – розповідає співбесідниця.

А з 24 лютого 2022 року спокійне та мирне життя закінчилося. Із самого ранку пані Галині подзвонили знайомі із сіл, що розташовані на північ від Вовчанська. Тоді жінка дізналася, що по рідній землі їдуть російські танки.

– Через деякий час ми почули вибухи. Виявилося, що було підірвано два мости у Вовчанську. Це було зроблено для того, щоб зупинити ворожі танки, але російська техніка не пішла на наше місто. Вони обійшли нас з півночі та поїхали далі, кудись у бік Донбасу, – ділиться спогадами Галина Ковальова.

Жінка розповідає, як у перші години повномасштабного вторгнення із селища Білий Колодязь (за 15 кілометрів від Вовчанська. – Ред.) виїхав її знайомий. Прямуючи додому, він підхопив попутницю. Та встигла зателефонувати своєму чоловіку і сказати, що незабаром буде. На під’їзді до Вовчанська назустріч автівці виїхали ворожі танки.

– Він, мабуть, не знав, що треба зупинитися та пропустити колону. Хоча хто з нас тоді міг це знати й бути до цього готовим. Їхав далі назустріч техніці, йому хтось просигналив… Але замість того, щоб зупинитися, він, навпаки, дав газу. І машина була розстріляна. Жінка загинула одразу, чоловіка відвезли в лікарню, але там він помер. Це перші жертви у перші години повномасштабної війни, – згадує пенсіонерка.

У Вовчанськ росіяни зайшли з шебекіно бєлгородської області без єдиного пострілу. Звідти до українського міста приблизно 15 кілометрів.

– Вони приїхали – й все, почали хазяйнувати. Ходили містом з автоматами, і ти себе відчував просто ніким, не хазяїном своєї землі. На будівлі міськради одразу почепили свій прапор, на в’їзді у місто поставили блокпости. Біля переїзду у Вовчанську стояла міліція з Донецька. Проходити повз них було дуже страшно, бо ти ж не знаєш, що в них голові. Одне неправильне слово або погляд – і в тебе могла полетіти куля, – ділиться співбесідниця.

Цінники в гривнях та рублях
Одразу в місті зупинився рух громадського транспорту. З околиць Вовчанська дібратися до центру міста було проблематично. Особливо важко було пенсіонерам, адже потрібно було пройти чималу відстань пішки. Тож в основному вони сиділи вдома.

Неможливо було й отримати пенсію: всі банківські відділення були зачинені. Єдиний вихід був у тих, хто отримував виплати на картку. Тоді можна було перевести гроші у готівку через посередників, але з комісією у 15-20 %. Оскільки пенсію отримати практично ніхто не міг, тож людям доводилося витрачати свої накопичення.

– У кожного пенсіонера в загашнику було «на смерть». Я вважаю, це правильно, щоб не було проблеми для дітей, щоб можна було нас поховати. Десь 20-30 тисяч гривень відкладали. Ну… Смерть ми скасували. Подумали, що краще вже будемо купувати їсти, а вмремо чи не вмремо – вже було все одно, – розповідає Галина Ковальова.

Поступово у місто почали завозити російські товари, у магазинах на продуктах було два цінники – у гривнях та рублях. Аптеки не працювали, ліки можна було купити на базарі, утім і їх ціна підвищилася. Так, за один пакетик порошку знеболюючого доводилося платити 52 гривні, хоча до окупації він коштував приблизно десять гривень. Подорожчав у місті й бензин, за нього просили до 200 гривень за літр.

Два місяці без світла
Перед Великоднем місцеві почали продавати домашнє м’ясо, різали худобу, бо годувати її було нічим.

– Люди купували дуже багато м’яса. На площі стояли машини містян, і були недешеві автівки, зокрема позашляховики. І от один росіянин казав: «Нам говорили, що в Україні бідність, а вони тут їздять на таких машинах і м’ясо купують цілими тушами», – говорить пані Галина.

Коли люди вже повністю забили свої холодильники м’ясом, овочами та фруктами, стався «приліт» в електромережу. Світло зникло. Більшість продуктів зіпсувалося і було викинуто на смітник. Повернули електропостачання лише через два з половиною місяці, а провели його з росії.

У місто періодично приїздили фермери, які привозили молоко. Спочатку його роздавали безплатно, а згодом і за нього довелося платити, адже для доставки молока необхідне було пальне.

– Було багато різних неприємних ситуацій. Деякі наші нечесні громадяни брали це молоко безплатно, а наступного дня вже продавали його на ринку за немалу ціну. Потім росіяни почали видавати гуманітарну допомогу. Перші два місяці ми категорично відмовлялися від їхньої «гуманітарки»… Але потім нам просто довелося її брати, бо їсти вже було нічого, – згадує Галина Ковальова.

Дізнавалися про справи в Україні
Зловити український зв’язок можна було лише у двох місцях – Крейдяні гори та дорога до селища Вільча. Останнє було популярним серед жителів Вовчанщини, але там окупанти чергували посилено, контролювали всі розмови.

Також у місті відключили українські телеканали, дивитися можна було лише російську пропаганду. Зі сльозами на очах жінка згадує про те, як місцеві дізнавалися про справжній стан справ в Україні.

– Ми знаходили старі радіоприймачі, купували за дуже високу ціну російські батарейки. Чоловіки їздили вечорами й десь ловили зв’язок. Потім приходили та розповідали, що почули про наших воїнів: десь росіяни відступили, десь наші щось визволили. Це було все, що ми знали про Україну, а нам дуже хотілося знати хоча б щось. Ми були просто відірвані від цивілізації, – говорить Галина Ковальова.

Українського зв’язку не було, а влітку окупанти запустили роботу російського оператора. Придбати сім-карту можна було за 100 рублів. Утім зв’язатися можна було лише із жителями Вовчанська.

Два дні безвладдя
На початку вересня по радіоприймачах росія почала транслювати звернення до жителів Вовчанська. Там окупанти казали, що врятувати себе та свої сім’ї можна лише завдяки евакуації до рф. Таке оголошення вовчанці чули протягом тижня, а вранці 8 вересня дізналися, що вночі ворог покинув місто. У цей час пані Галина вирішила спитати в сусідів, що відомо.

– Я прийшла до сусідки, а вона мені розповідає: «Чоловік сьогодні їздив ловити український зв’язок, а до нього під’їхали наші військові. Вони питають: «Що там у вас коїться?», а він каже: «У нас два дні безвладдя, росіян нема». Тоді наші йому сказали, що завтра будуть у Вовчанську. І ось він приїхав додому і кричить: «Наші!». Те, що ми відчували тоді… Це не передати словами, ми плакали від щастя і молилися, щоб окупанти не повернулися, – згадує жінка.

Разом із росіянами з міста виїхали й деякі жителі Вовчанська. І місто залишилося без газу та електропостачання, бо, коли росіяни втекли, то вони зупинили їх подачу. А вже після офіційної деокупації почалося справжнє пекло.

– Поки вони тут були – не бомбили нас, а як втекли у свою росію, то за всі ті дні тиші відстрілюються. Ми до останнього сподівалися, що обстріли припиняться, наші ж прийшли, все має налагодитися. Але в останній день мого перебування у Вовчанську прямо над нами пролетів снаряд. Я зрозуміла, що після одного пережитого інсульту другий не перенесу. 1 листопада ми виїхали у Харків, – каже співбесідниця.

Виїхала родина разом, але згодом чоловік Галини Ковальової все-таки повернувся в рідне місто. Як зізнається жінка, він не міг жити не вдома, де є рідні стіни.

– Він у мене дитина війни, а зараз, виходить, і дід війни. У нашому будинку повилітали вікна, а у квартирі погоріла проводка, працює лише декілька розеток. Але все ж у травні я хочу повернутися додому, бо там мій сад, квіти, рідний дім, – ділиться пенсіонерка.

У Харкові Галині Ковальовій стало легше, наразі тут рідко бувають обстріли, частіше просто гудить повітряна тривога. Утім одразу знайти допомогу в жінки не вийшло. Потім хтось зі знайомих порадив їй звернутися до волонтерського центру «Спорт-Восток».

– Я туди звернулася, і допомогу надали дуже оперативно. Ще мені дуже помогли в ХВВБ «Фонд допомоги жертвам насилля», продукти привезли прямо до мене додому, що дуже дорогого варте. Хочу подякувати їм за працю, за те, що з гідністю проносять по життю покликання волонтерів, за те, що лишають у пам’яті людей вдячність за надану підтримку і допомогу, – зазначає пані Галина.

Раніше ми писали про історію родини з Борівщини, яка дивом уціліла. Також читайте, як мешканці прифронтової Великобурлуцької громади допомагають одне одному і ЗСУ. Нагадаємо, харківські енергетики, які заживлюють Вовчанськ, потрапили під російський обстріл.

Автор:
Анастасія Хушану