Савинська громада: під час окупації відмовлялися співпрацювати та розвішували жовто-блакитні стрічки

Мешканці сіл Залиман та Вишнева і селища Веселе в Харківській області пережили окупацію. У кожного – своя історія, свої прикрощі та надії. Але всі вони – сильні духом люди, бо, незважаючи ні на що, тримаються та вірять у краще.

Село Залиман
В окупації Залиманський старостинський округ, на відміну від решти громади, був недовго – всього місяць. Але доки Савинську громаду не звільнили у вересні минулого року, його постійно обстрілювали. Окупанти зайшли у перших числах березня і спочатку розмістилися на луках перед селом Залиман.

Понаривали окопів, в які швидко набралася вода, тому перемістилися й поставили блокпост на мосту. Через деякий час таки зайшли в село, але пробули недовго. Коли 31 березня українські військові звільнили Гусарівку, росіяни швидко позбирали техніку і втекли, підірвавши за собою міст та відрізавши округ від громади.

– Ми опинилися у «мішку». Нас річка Сіверський Донець огинає, і єдина асфальтована дорога була через Нову Гусарівку, а там залишилися росіяни. І все – проїзду немає. Це була весна, у полі грязюка, не проїдеш. У нас село дуже довге – навпроти Раківки, це район Савинців, Залиман і навпроти села Довгалівка теж Залиман. Якраз у Довгалівці тоді ще практично не було росіян, і ми переправляли човном звідти «гуманітарку», – розповідає староста Залиманського старостинського округу Юрій Чередниченко.

Але окупанти швидко про це дізналися та заборонили, наказали облаштувати переправу на мосту, біля їхнього блокпосту. Щоб вони все бачили – хто везе, що, інакше обіцяли стріляти. Там убили літнього чоловіка – зять із окупованих Савинців часто приносив йому до мосту їжу, яку готувала донька. Одного дня йдуть місцеві, а він лежить поранений, стікає кров’ю. «Швидкої» немає, людина померла. Ніхто не бачив, що там трапилось. «Або кинули гранату, або застрелили, хто його знає», – розповідають люди.

Спочатку росіяни майже не стріляли по звільненому Залиману. А потім поставили на насипі біля залізничного мосту автоматичний гранатомет – і то в один бік пальнуть, то в інший, як їм заманеться. Іноді стріляли з кулемета. Від ворожих обстрілів в окрузі загинуло шестеро людей, близько десяти отримали поранення.

Навесні жителі ще не евакуювалися із Залиманського округу, тут мешкало більше 800 людей. Зараз залишилося близько 300 – це з тими, хто повернувся восени після звільнення громади.

Йдемо зі старостою розбитою вулицею. «Ось бачите, все повністю згоріло. Тут колись була пожежна частина, потім стояв шкільний автобус. Он він там і стоїть розбитий, а далі буде наша школа», – показує Юрій Чередниченко.

У Залиманському окрузі – три населені пункти, в них не придатні до проживання 108 будинків: 68 – у Залимані, 36 – у Норцівці, 4 – у Мирній Долині. У Залимані це десь шоста частина від усього житла, у Норцівці – приблизно половина. А якщо брати частково пошкоджене житло в окрузі, то цифра зростає до 90 відсотків.

У Залимані розбиті школа, клуб, дитячий садок. Фельдшерсько-акушерський пункт більш-менш вцілів, там зараз розмістився старостат. У Норцівці ФАП повністю розбитий. Коли Юрій Чередниченко розказує про щось погане, одразу намагається перейти на позитивне.

– «Гуманітарку» привозять нормально, з продуктами проблеми немає. Люди не голодують. Лікарів немає, але фельдшер прибіжить, якщо треба. І пошта виїзна приїжджає, – розповідає староста.

Юрій Чередниченко вдячний усім, хто допомагав старостату пережити весну та літо. Каже, велике спасибі Первомайському та Донецькій громаді, своїй Савинській – підтримували як могли. Хоча навесні було дуже небезпечно.

Підходимо до подвір’я розбитої школи, оглядаємо понівечені стіни.

– У нас дуже хороша школа, до війни навчалися більше 100 дітей. Зараз навчання проводиться дистанційно, та й ще учні із Савинців пішли до нас, – з гордістю каже Юрій Чередниченко.

Питаю про нього самого, як жив до звільнення. Розповідає багато цікавих історій. Коли росіяни тікали, забули свого солдата. Той просидів добу в полі і прийшов з автоматом у Залиман. 19 років, служив строкову, а потім, коли почалася війна, підписав контракт. Хоча місцевим говорив, що воювати більше не хоче. Місцеві передали його куди потрібно.

Ще вони знайшли протитанкові керовані ракети – їх окупанти також забули, коли тікали, як і свого солдата. Забрали, сховали в сараї, прикидали сіном, а пізніше віддали нашим. Можливо, хтось про якісь з цих історій розповів окупантам у Савинцях, бо росіяни почали цікавитися старостою. Довелося йому з родиною виїжджати.

– Виїхали у кінці травня, тоді саме були сильні обстріли, небезпечно дуже. Повернувся в село я теж вчасно. В мене, мабуть, інтуїція спрацювала, бо на початку вересня поїхав додому, точно щось знав. Як тільки вигнали окупантів із Савинців, я на місці і залишаюся, – посміхається Юрій Чередниченко.

Підходимо до єдиного місцевого, якого бачимо на розбитій вулиці. Юрій живе з маленькою собачкою, яка сміливо кидається на чужих. Стіни в його будинку цілі, дах прикритий клейонкою.

житель села залиман

– Ракета прилетіла до мене в хату, коли в ній нікого не було – вчасно змилися. Якраз тільки змилися – на другий день і жахнули. Ось ремонтую сам. У мене на даху куски цілі позалишалися, де не вистачило, клейонкою накрили. Трохи пізніше приїхали волонтери з брезентом – я б краще брезентом накрив. А так я його сховав, раптом клейонка порветься? – розповідає Юрій.

Дивлюся на пусту розбиту вулицю і питаю, чи хтось тут ще живе, чи він один залишився?

– Оце я і через хату ще Ліда живе – і все. А до війни яка жива вулиця була! А зараз я вийшов тут, як вовк повив – і в хату пішов. Усе, – зітхає він і додає: – Але світло є, слава богу, газ дали. З водою проблема, ще не відновили. І сусід казав, що весною приїде…

Село Вишнева
Ми приїхали до Вишневої в той день, коли старосту Вишнівського старостинського округу Наталію Сухотеплу призначили на посаду. Раніше вона працювала завклубом. «У нас такий класний клуб, давайте я вам покажу», – запрошувала вона, коли ми йшли селом.

Клуб уцілів, лише вікна потріскалися та одне розбилося. А школу, тракторну бригаду, тік за селом розбили – саме ті місця, де люди працювали. Ніхто не постраждав, тільки приміщення. Згоріли техніка в тракторній бригаді і зерно на току. В той день у вересні, коли звільняли село, росіяни все й розбили, щоб у людей не було роботи.

Ходимо по тому, що залишилося від школи. Погорілі стіни, замість даху – небо, з якого сипле густий сніг.

вишнівська гімназія на харківщині

– Зайшли вони в село 12 березня, луганські і донецькі тут стояли. Жили в школі. Дехто співпрацював з ними, але ми – ні. Наша вулиця була категорично проти окупаційної влади. Відмовлялися від їхньої «гуманітарки», не виходили на роботу. За це вулицю називали нацистською, – розповідає Наталія Сухотепла.

Вона категорично не захотіла співпрацювати з окупантами, хоча їй погрожували примусити стати до роботи в клубі. Тож родина змушена була виїхати.

– 15 серпня ми тихенько ранесенько виїхали. Добиралися через росію, шість днів їхали. Дуже важко було морально, на кордоні довго стояли. На території росії нас дуже часто зупиняли, перевіряли документи. А далі через Латвію на Польщу і в Україну. Я сама із заходу України, у мене там батьки живуть. Повернулися ми додому в кінці жовтня, – розповідає свою історію староста.

У Вишневій до війни проживало близько 500 мешканців, зараз – 300. Тут були «прильоти», пошкоджено 18 житлових будинків. Люди одразу намагалися їх відновити. «Дуже хочеться, щоб люди поверталися додому», – каже староста.

До Вишнівського старостату також належить село Першотравневе, там проживає шестеро людей пенсійного віку. Воно не постраждало.

За період окупації в старостаті загинув один чоловік – був обстріл, а він вийшов подивитися. Ще один отримав поранення, коли на полі косив траву.

Селище Веселе
З чим би не була пов’язана назва селища, зараз вона трохи ріже слух. Бо жителям Веселого під окупацією довелося зовсім не весело. Спілкуємося зі старостою Веселівського старостинського округу Наталією Остапчук в їхній амбулаторії загальної практики – сімейної медицини.

До старостинського округу входить 7 населених пунктів. Найменше жителів у селищі Нурове – 62 людини, в інших – до 100 та більше. У Веселому на сьогодні мешкає 336 людей.

Воно найбільше й постраждало під час окупації – різний ступінь пошкоджень отримали близько 30 домоволодінь, це 20 відсотків усього житлового фонду селища. Деякі будинки майже повністю розбиті. Від прямого влучення постраждала місцева школа. Багато об’єктів інфраструктури розграбовано.

Місцеві жителі були свідками величезного скупчення ворожої техніки та окупантів як у Веселому, так і навколо нього. «Важко було, – розповідає староста, – але я все одно знаходила можливість, щоб бути на зв’язку з нашими військовими і передавати їм інформацію про ворога».

– Ми географічно знаходимося на перехресті основних доріг: Харків – Довжанський та перехрестя з Куп’янська на Балаклію. Це основний напрямок, за яким росіяни переміщалися в бік Ізюма та Балаклії, тож нам дуже не пощастило, – пояснює Наталія Остапчук.

Ще в ході бойових дій під час звільнення постраждало селище Крючки – там повністю зруйнований будинок на двох господарів, пряме влучення снаряда. Також частково пошкоджені дахи будинків у селі Слабунівка.

– У частині домоволодінь уже замінені віконні блоки. Частково нам надали безкоштовно будівельні матеріали. Допомагають Харківська обласна військова адміністрація, наша Савинська селищна військова адміністрація, волонтери. Ми завжди раді будь-якій допомозі, ніколи не відмовляємося, – зазначає староста.

В амбулаторії селища Веселе працює молодша медична сестра Наталія Миколаївна, вона всю окупацію залишалася вдома. Сама з росії, але підлітком переїхала до України.

– Як можна бути корінним українцем і не любити Україну? Я питала людей: «Як ви можете?». Чоловік мій українець з Тернопільщини, діти українці, як можна? Ми навіть росіянам казали, коли вони до нас прийшли: «Навіщо ви сюди прийшли?», – говорить вона.

селище веселе місцева жителька

За словами жінки, окупанти планували надовго залишитися в селі, перекопали весь парк, городи, територію місцевого сільгосппідприємства та дитячого садка – розміщували свою техніку. Привезли навіть військові човни. На школі, в адмінбудівлі місцевого державного сільгосппідприємства та старостату були снайпери. Ходити дозволяли лише центральними дорогами.

Амбулаторія працювала і під окупацією. Медсестри ходили туди, коли треба було взяти ліки. Лікар проводив прийом пацієнтів удома, бо, коли обстрілювали, сховатися у приміщенні ніде.

– Було страшно. Морально дуже важко, думали, доживемо до осені і більше не витримаємо. Хотілося кудись виїхати, ми ж не знали, що нас так швидко звільнять. Але така віра була в наших військових, так ми в них вірили! Не хочеться хвалитися, але на День Прапора ми придумали, як зробити, щоб окупанти побачили – ми чекаємо Україну. Племінник у 2014 році закінчив школу, і в нього була жовто-блакитна стрічка випускника. Ми її порізали на вузенькі стрічки та причепили в центральному сільському парку, де вони ходили. Нам туди не можна було, але ми причепили стрічку. А ще на воротах біля мобільної вишки, там по дорозі постійно танки проїжджали. Щоб окупанти знали, що люди чекають наших, – розповідає Наталія Миколаївна.

Коли Веселе звільнили, жителі спочатку нічого не зрозуміли.

– Їдуть по дорозі танки, на них хрести білі. Ми думаємо, це, мабуть, якісь нові руські їдуть. Вони махають нам, ми кажемо: «Ні». Тоді хтось з наших крикнув: «Хто ви?», а вони: «Україна!». Боже, як ми радувалися, як плакали, – згадує жінка.

Ще один місцевий житель, Віталій, вимушений був на деякий час виїхати з Веселого.

місцевий житель веселого

– У селі всі одне одного знають. Знали, що у мене зять та племінник служать, і знали, що я ходив добровольцем. Пішов, але вернули назад, а зранку тут уже були росіяни. Хтось розповів про мене та моїх родичів. Приїздили військові, шукали в мене форму та зброю, – розповідає Віталій.

Повернувся чоловік додому, як звільнили рідне селище – 27 вересня. Будинок розбитий, ні вікон, ні дверей, стеля впала. Дах та господарські споруди посічені від вибухів – на подвір’я прилітало декілька разів.

– Наш край селища якраз і постраждав: через дім – один будинок розбитий, другий ні. Та вулиця не пуста, лише в одну-дві хати не повернулися. А де вікна вибиті, дверей не було, як у нас, то люди все відновили – і живуть. У гостях добре, а вдома краще, – впевнений Віталій.Автор:
Віта Яковлева