Як на Харківщині навчають дітей бути щасливими попри війну

Жахи війни, нескінченні тривоги, відсутність світла, води, неможливість спілкуватися з однолітками – будні багатьох дітлахів Харківщини. Для того щоб їх життя знову наповнилося барвами, в громадах організовані курси різноманітної підтримки – від арт- і лялькотерапії до робототехніки та ІТ-курсів.

До війни звикнути неможливо, але, коли проходить перший шок, людина починає пристосовуватися до нових умов. Як водночас зберегти здоров’я дітей, адже саме з ними пов’язане майбутнє країни – це питання виходить на перший план.

– Усі ми під час війни переживаємо психологічну травму. Ми втратили звичний спосіб життя. У дітей, а особливо у підлітків, це ще й криза ідентичності, бо звичні для них відповіді на запитання «хто я?», їх суспільна та емоційна ролі перестали існувати, – пояснює психологиня та психотерапевтка Надія Чернова.

Водночас, за її словами, наразі діти трішки «розморожуються» порівняно з початком війни, але не всі приймають ту реальність, яка є – дехто занурився у себе, «застряг» у своїх переживаннях, закрився від оточуючих. Накопичення проблем, пов’язаних з війною, може призвести до неврозів (і багато дітей це вже переживає), депресій, виникнення посттравматичного стресового синдрому, який може тривати роками.

– З’являються страхи, дитина поводиться незвично, погано спить, часто просинається, у неї – нічні жахіття, порушується апетит (може його втратити, або, навпаки, «заїдати» тривогу). Все це свідоцтво того, що дитині потрібна допомога фахівця-психолога, – говорить Надія Чернова.

Один з важких наслідків війни взагалі і окупації зокрема – це розрив соціальних зв’язків і втрата довіри до оточуючих, небажання та неможливість спиратися на людей, тому відновлення цих зв’язків є вкрай важливим завданням.

– У нормі для людини потрібна інша людина, соціальні зв’язки – це повертання до здорової реальності, – зазначає Надія Чернова. – Саме тому групова психотерапія – це вкрай важливо. Робота в групі дає змогу побачити, що такі проблеми – це не тільки у мене, що це є нормальним, і що разом ми – сила.

«Поруч» завжди поруч
У п’яти громадах Харківської області – Мереф’янській, Балаклійській, Роганській, Дергачівській та Красноградській працюють простори соціально-психологічної підтримки «Поруч». Це проєкт UNICEF Ukraine та Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», який спрямований на психологічну підтримку дітей та їх батьків. В Україні він розпочався навесні, а на Харківщині стартував восени 2022 року.

– Коли восени до мене звернулася директор ВГЦ «Волонтер» Тетяна Журавель, я запропонувала Балаклійську, Дергачівську та Роганську ТГ, де люди пережили окупацію, і дві відносно «мирні» громади – Красноградську та Мереф’янську, де дуже багато переселенців (у Мерефі, наприклад, більше 10 тисяч), – говорить головна координаторка проєкту Поліна Тимошенко.

У листопаді ВГЦ «Волонтер» організував навчання для майбутніх співробітників проєкту за трьома напрямками: психологічна підтримка дітей, психологічна підтримка батьків, психологічна підтримка освітян та спеціалістів соціальної сфери. Це вкрай важливо – адже дорослі, щоб допомогти дітям, повинні самі себе спочатку «зібрати докупи».

– Є програма «Діти і війна: навчання технік зцілення», яка дозволяє відносно швидко та ефективно справлятися з психологічними стресами, і насамперед – через групові заняття. Вона пройшла апробацію в інших країнах та адаптована до українських реалій. Там дуже потужна психологічна складова, по ній ми працюємо, – розповідає координаторка.

Проєкт "Поруч" в Мерефі Харківської області

Під час занять. Фото надано Поліною Тимошенко

У Мереф’янській громаді для потреб проєкту надали частину дитячого садка разом з меблями. Все інше оснащення, та й ще найвищого ґатунку – це завдяки «Волонтеру» та ЮНІСЕФ.

– Ось усі ці яскраві пуфи, що дітям дуже подобаються, канцелярські бокси для психологічної роботи – там і маркери, і пластилін, і література, і олівці та багато канцприладдя для проведення арт-терапевтичних занять, – розповідає Поліна Тимошенко. – Надали копіювальну техніку, ноутбук, проектор, екран і навіть приладдя для пісочної анімації – воно вартісне. Є спеціальні акумуляторні лампи, павербанки, чарівні пледи – на випадок, якщо немає світла та опалення. Керівники проєкту говорять – проводьте кава-брейки, не жалкуйте солодощів узагалі, щоб діти відчули цю турботу.

З грудня проєкт почав активно працювати. В кожній із громад працюють 3-4 людини, це психологи і соціальні педагоги. Заняття проходять у групах, але є індивідуальні консультації.

– Цикл групових занять – це п’ять відвідувань, по два рази на тиждень. Проводимо їх з батьками і дітьми, останні потім залишаються на арт-терапевтичні заняття. Проводимо ігри – батьки окремо, діти окремо, – а потім за потреби записуються на індивідуальні консультації, – пояснює загальну схему роботи Поліна Тимошенко. – Батьки спочатку приходять з думкою, ну нехай діти пограються, а ми послухаємо. А потім настільки втягуються, що починають брати участь – розповідають про свої страхи, відповідають на запитання. І потім уже розуміють, що це «працює». І просять: а можна ми ще прийдемо до вас. Ну, зрозуміло – приходьте!

Зайняття в рамках проєкту "Поруч" для молодших дітей у Мерефі

Під час занять. Фото надано Поліною Тимошенко

Таких груп у Мерефі було вже три, зараз займаються освітяни, потім планують набрати групи старших дітей – по 15–18 років. Групи складатимуться як з переселенців, так і місцевих, адже в Мерефі теж були «прильоти» та й загальна обстановка в місті напружена.

«Я зрозуміла, що не одна»
У Балаклії цей проєкт стартував також у листопаді. В ньому задіяні три фахівці, і на сьогодні в ньому разово взяли участь 229 дітей та дорослих, а на систематичній основі (тобто відвідали цикл з 5-6 занять) – 100 людей.

– У нас ситуація складна – багато хто з дітей разом з батьками був в окупації, а хтось виїжджав під обстрілами – довелося бачити всі жахи війни, – розповідає керівниця проєкту «Поруч» у Балаклії Тетяна Друкальська. – Тому дуже важливо було допомогти і дітям, і дорослим пропрацювати ці травми.

Для реалізації проєкту знайшли безпечне місце і зараз два рази на тиждень проводять заняття у трьох групах. Перша – для дошкільнят, учнів молодших класів та їх батьків, друга – для підлітків, третя група працює для освітян.

– Дуже змінюються всі – і діти, і дорослі. До нас приходять з потухлими очима – здається, що вони не вміють посміхатися, дехто весь час плакав. А після закінчення курсу дивишся – і це зовсім інша людина, вона і посміхається, і обіймається з іншими, і очі світяться. Дехто з першої групи записався на повторний курс – і куратори не заперечували, сказали, значить, ще не все з людини «вийшло», – ділиться Тетяна Друкальська.

Одинадцятикласниця Єлизавета згадує, що, коли вона прийшла в групу, в неї був пригнічений стан. Дівчина не бачила сенсу ні в чому, не хотіла ані навчатися, ані спілкуватися. А після 5 занять усе змінилося.

– Зрозуміла, що я – не одна, що можна не тримати все в собі. Що є люди, які можуть допомогти мені, і є люди, яким можу допомогти я. Ми в групі дуже зблизились за цей час. А ще я навчилась аналізувати, що зі мною відбувається, записувати, вести щоденник – це виявилось дуже потужним інструментом, – розповідає дівчина.

Зараз в Єлизавети гаряча пора – вона вирішує, де буде навчатися далі. Дівчина впевнена, що ті знання, які вона отримала в групі, можуть допомогти їй в подальшому житті, в інших кризових ситуаціях.

Родина Олесі окупацію пережила в Гусарівці. Їх будинок було знищено – туди попало 7 ракет. Дівчина говорить, що для неї це було великим стресом.

– Це було дуже важко. Але на заняттях мене навчили не зациклюватися на цьому. Тобто виділяти певний час, щоб подумати про це, але жити далі так, щоб ці думки не заважали, – говорить Олеся.

До групи її запросила шкільний психолог. Олеся вважає, що ті зміни, які з нею відбулися, справили враження на батьків.

– Я колись думала, що буду психологом, але моя мама до цього не дуже схвально поставилась, бо вважала, що це несерйозне заняття. Зараз вона бачить, що я змінилась на краще. Якщо буде група для дорослих, вона теж збирається піти, – розповідає дівчина.

Перспективи проєкту
У Роганській громаді зараз заняття в межах проєкту «Поруч» з дітьми та дорослими проводять у Центрі надання соціальних послуг. Наразі є три дитячі групи та дві дорослі – загалом там займаються 36 дітей та 12 дорослих. Завершується ремонт у приміщеннях, де планується проводити арттерапію, та в кімнаті, де можна буде дивитися освітні фільми.

Фахівці, які зайняті в проєкті, мають постійну підтримку – за потреби для них організують онлайн-консультації з провідними спеціалістами з Києва. Наразі проєкт завершуєтся – адже він розрахований на три місяці.

– Проєкт у лютому добігає кінця, але організатори – UNICEF Ukraine та ВГЦ «Волонтер» – повідомили, що продовжують його нам ще на три місяці, – говорить координаторка проєкту по Харківській області Поліна Тимошенко. – Ми дуже хочемо його потім ще продовжити, бо вже є досвід, є напрацювання – його можна розвивати далі, адже зараз уже і діти, і батьки звикли до роботи з психологами, і інформація поширилася, а головне – люди зрозуміли, що це реально «працює».

Поліна Тимошенко впевнена – цей проєкт дуже важливий. Вона та її однодумці вважають, що їх досвід буде затребуваним.
– Громада сама такий проєкт не потягне, тому будемо шукати меценатів, – розмірковує пані Поліна. – Війна ж колись закінчиться – психологічна підтримка військовим та їхнім родинам буде дуже потрібна. Ми ж повинні думати про майбутнє, чи не так?!

«Ми говорили душами»
Театр маріонеток існує у Харкові вже 10 років, і його вистави для дітей і дорослих – камерні та пронизливі – завжди збирали повний зал. Досвід екстремальної роботи – з дітьми в онкоцентрах та хоспісах – у Театру маріонеток був. Саме на цей досвід лялькотерапії керівник театру Валерій Дзех спирався під час поїздки по деокупованих територіях.

Валерій Дзех та його ляльки. Гастролі під час війни по Харківській області

Валерій Дзех та його команда. Фото Аліни Переклицької

– Є такий термін «лікар Лялька» – тобто це лялька, яка допомагає дитині впоратися з її смертельною хворобою, яка додає яскравих фарб у життя. Це спосіб знайти «поломку» в дитині, насамперед в її моральному стані, щоб вона себе не «закопувала» у своїх проблемах, – пояснює Валерій Дзех.

Він розповідає, що йому довелося передивитися багато напрацьовок колег з інших країн, де йшлося про те, як у рамках лялькотерапії працювати з дітьми під час ковіду, якщо вони втратили друзів, як після тривалого онлайну вийти в офлайн – тобто як установлювати порушені соціальні зв’язки. І коли завдяки «Культурному десанту» з’явилася можливість у грудні поїхати на деокуповані території Харківської області, щоб працювати з дітлахами, які пережили окупацію, то цей досвід став у пригоді. Фінансування ніякого не було, ляльок зробили з матеріалів, які залишилися з довоєнного часу, а з логістикою допомогли волонтери.

Діти з деокупований теріторій Харківщини під час вистави театру Маріонеток

Під час вистави. Фото Аліни Переклицької

– Ми грали біля польової кухні, на фоні розбитих будівель, на вулиці, тому що в приміщення не можна було заходити – це було небезпечно. У бронежилетах – адже якщо станеться обстріл, ми останні, хто буде забігати в найближче сховище... І розповідали про добре, яскраве, гарне... Ми говорили душами, – згадує Валерій.

Саме такі умови продиктували особливості роботи і з дітьми, і з ляльками.

– Були моменти, коли ми працювали, наприклад, у коридорі. Дітей повний коридор (десь 30-40), місця вільного немає, і ти бігаєш з лялькою у них по головах, а вони радіють, вони щасливі. І що ми робимо? Ми разом з ними вигадуємо історію, – ділиться актор.

І розповідає про справжнє диво, яке трапилось під час їх роботи на деокупованій території.

– Я приїхав в Ізюм до дітей з бажанням говорити з ними про добро, любов, про бажання навчатися, бути чемними, і у мене було три ляльки: кіт, хлопчик і птах. Я не знав, що з ними робити – просто показав дітям, і вони дали їм усім імена та наділили характерами. Коли з’явилася остання лялька – птах, – діти сказали, що йому холодно, бо все навкруги розбите, а на вулиці холодно, і його треба зігріти. Головне – діти самі вигадують історію та самі доходять висновку, що справжнє свято – це коли тобі є кого зігріти, є про кого потурбуватися, є з ким поділитися теплом, – із захопленням розповідає Валерій. – Але найдивовижнішим було те, що таку ж саму історію діти вигадали і в Старому Салтові, на Вовчанщині! Так, ту саму історію – тільки імена в героїв були інші!

Наразі історія, яку створили діти з деокупованих територій, перетворилась на виставу, і артисти Театру маріонеток показують її у Харкові. А Валерій Дзех упевнений – потрібно робити все, що тільки можливо, для дітей, які спочатку були ізольовані одне від одного через ковід, а потім – через війну та окупацію. І лялькотерапія тут на часі.

– Це повне занурення у процес, безпосередня участь, постійний контакт – діти і історію вигадують, і ляльками керують. Дитина впливає на розвиток подій, бачить наслідки і зрозуміє, що вона – творець майбутнього. Вона повинна вміти щось творити та співчувати, це лікування свідомості, – ділиться думками артист. А ще він має безліч цікавих ідей та можливостей Театру маріонеток для культурної деокупації, для занурення дітей в історію та культуру України.

Про робототехніку й не тільки
Зайняття в клубі робототехніки в Змієві

Заняття в клубі робототехніки. Фото: Хаб ідей

Діти на світлинах, зроблених на заняттях тільки-но відкритого клубу робототехніки в Змієві, зовсім не схожі на дітей воєнного часу. Навіть через фото відчувається, що вони зараз, у цю мить – безмежно щасливі. Приводом для дитячого щастя може бути, як виявилось, усього лише година заняття в клубі робототехніки.

– Наша мета насамперед – навчити дітей працювати в команді, спілкуватися, зберігати навички навчання, а вже потім – отримати знання з програмування, щоб у майбутньому стати програмістами, – говорить викладач клубу робототехніки Олександр Долгіх.

Колишній бізнесмен, він має досвід роботи з дітьми і легко знаходить з ними спільну мову. Зізнається, що ще за місяць до початку роботи клубів нічого не знав про програмування, але взяв один набір «Лего» та планшет – і розібрався. Зараз у нього 100 учнів: шість груп працюють у Високому, три – у Харкові і дві – в Змієві. Тобто, по суті, це вже ціла мережа.

Клуб робототехніки в місті Зміїв на Харківщині

Мета – навчити дітей працювати в команді. Фото: Хаб ідей

– Сам по собі такий клуб – доволі-таки вартісна річ, бо діти працюють спочатку з конструктором «Лего», а потім програмують робота за допомогою планшета. Один такий набір, з яким працює одна дитина, коштує десь 20 тисяч гривень. Нам допоміг фонд «Радуга», у співпраці з ним це стало можливим, – розповідає огранізатор мережі клубів, представник фонду «SlobodaUA» Володимир Храмов.

За умовами благодійників приймають у цей клуб дітей з малозабезпечених родин, ВПО, сиріт і напівсиріт та дітей з інвалідністю. Принципова позиція організаторів – усі заняття проводяться безкоштовно. Володимир Храмов зазначає, що набір у групи обмежений – не більше 12 дітей, і бажаючих займатися було набагато більше. Дехто з батьків пропонував організувати заняття за гроші, але позиція організаторів залишилась незмінною.

Крім мережі клубів робототехніки, БФ «SlobodaUA» має інші проєкти, спрямовані на дітей.

– Ми створили мережу гуманітарних хабів на деокупованих територіях, де не тільки роздаємо гуманітарну допомогу, а й організуємо дозвілля. Наприклад, у Старому Салтові ми встановили намет, де проводимо майстер-класи. Орієнтуємося на батьків з дітьми та на людей у скрутному становищі, – пояснює Володимир Храмов. – А ще ми співпрацюємо із Сімейним центром «Ю ТУ» у Високому, тому наш перший клуб робототехніки ми відкрили саме там.

Сімейний центр «Ю ТУ» працює з 2017 року. Він був створений для допомоги сім’ям, які опинилися в кризових ситуаціях, для батьків-одинаків, для дітей-сиріт, дітей під опікою або якщо в родині є діти з особливими потребами. Сімейний центр допомагав їм адаптуватися, пройти кризовий момент.

З початком війни центр переїхав до Високого та скоректував свою діяльність – «Ю ТУ» активно включився в роботу, пов’язану з гуманітарною допомогою різним категоріям людей – в першу чергу сім’ям з дітьми, які проживають на території Харківської області.

– У січні ми закінчили ремонт приміщення центру у Високому і тепер можемо працювати на повну потужність, – розповідає Олена Бондар, співзасновник Сімейного центру «Ю ТУ». – У нас є три напрямки роботи. Перший – це денний центр, який розрахований на дітей, які потребують особливої допомоги. Там у нас близько 30 дітей, які проводять тут від 3 годин. Це така «безпечна територія», де діти опановують нові навички, грають, займаються з психологами. До речі, ми застосовуємо Хібукі-терапію – заняття з іграшковим собакою, який допомагає дітлахам заспокоїтися, почувати себе захищеними, пережити травму, що завдала війна.

У Високому на Харківщині працюють з собакою Хібукі

У Високому на Харківщині для роботи з дітьми застосовують Хібукі-терапію

Крім клубу робототехніки, в Сімейному центрі відкрили навчальний онлайн-курс ІТ «Вступ до професії» для підлітків та онлайн-клуб «Янг Драйв» (клуб для спілкування та навчання з підлітковою атмосферою).

Зараз у мріях засновників «Ю ТУ» – організація батьківських клубів, а для дітей тут хочуть створити футбольний та спортивний майданчик.

Наразі Сімейний центр у Високому охоплює 190 дітей. Тут намагаються робити все, щоб вони навчалися бути щасливими попри війну.

Раніше ми писали також про те, як волонтерка з Мерефи гуртує людей, щоб допомагати іншим, а також про те, як жителям Харківщини боротися зі стресом.

Автор:
Інна Можейко