Поранений мінометник з Близнюківщини: «Стану на ноги і буду найкращим татком на землі»

Після повномасштабного вторгнення Владислав Безкоровайний з Близнюківської громади Харківської області пішов боронити рідний край. Про важке поранення, неймовірну силу духу та непохитну віру в перемогу 21-річного мінометника читайте в нашому матеріалі.

У селі Берестове Харківської області на кордоні з Луганщиною в напрямку Сватового в листопаді йшли кровопролитні бої. Тримали там оборону і мінометники з 92-ї бригади ЗСУ, в складі якої був Владислав Безкоровайний. Саме там 7 листопада воїн і отримав поранення.

– У той день ми прикривали піхотинців, які пішли на залізницю. Виїхали. Виставили міномет. Почали доволі успішно працювати по ворожій техніці та піхоті. Розбили «Урал» русні з їхнім спецназом. І вже майже закінчили роботу, як я помітив, що невідомо звідки виринув ворожий гелікоптер і скинув на нас ракету. Боковим зором я побачив ту смертоносну штуку сірого кольору, крикнув своїм: «Повітря!» – і впав на землю, вже відчуваючи, як тіло прошивають осколки, – згадує Владислав.

Чоловік розумів, що сховатися йому ніде, бо він стояв біля міномета сам, а ось його повідомлення про небезпеку зберегло життя побратимам. Отримавши поранення, Владислав Безкоровайний не втратив свідомість. Це допомогло йому врятуватися.

– Коли гелікоптер полетів, я зрозумів, що дуже поранений: бачив розірвані ноги, відчував, що перебита рука, але помирати я не збирався. Не знаю як, але погріб однією рукою до лісосмуги, щоб знову не потрапити під обстріл. Ось там мене хлопці і підібрали, зупинили кров і дотягнули до швидкої допомоги. Якби вони не встигли надати першу медичну допомогу, то…(подумав)… та я б усе одно вижив, бо в мене ще стільки справ (посміхається), – говорить боєць.

Міг би отримати бронь, але не став

У селі Водолазьке Лукашівського старостинського округу живе родина Безкоровайних, де по лінії чоловіків усі механізатори. Голова цього роду Олександр Миколайович та його син Олександр Олександрович знані механізатори у Близнюківській громаді.

Владислав Безкоровайний цікавився чоловічим ремеслом змалечку. З дитинства крутився поруч з дідусем і татком, випрошуючись з ними в поле. Любив слухати гуркіт сільськогосподарської техніки, перегукування чоловіків, які її ремонтували. А сам постійно був під рукою у механізаторів: то ключ подасть, то просто води чоловікам принесе, а з часом і йому почали довіряти деяку роботу.

– Та я виріс у тракторі, – роповідає посміхаючись Владислав. – Коли мене не брав із собою батько, я біг до дідуся – і відмови не мав. Сказати, що мене спеціально вчили, – не можу. Просто я спостерігав, повторював і запам’ятовував. Мені завжди легко було розбиратися як в електронній техніці, так і в сільськогосподарській. Саме тому і обрав професію механізатора. Сучасна техніка зараз така потужна і розумна, що без спеціальних знань електроніки не розберешся. Я обожнював спостерігати, як потужний трактор розрізає плугом чорнозем, розрівнюючи земельні площі, а ще, коли величезний комбайн прямує морем золотої пшениці, перемелюючи важкі колоски. Пам’ятаю, як у дитинстві сидів у кабіні і, затамувавши подих, спостерігав за вправною і впевненою роботою дідуся або батька.

Після закінчення Слов’янського аграрного ліцею, відслуживши строкову службу в лавах Національної гвардії, Владислав пішов працювати в ТОВ «Колос».

– Безкоровайний – чудовий хлопчина, відповідальний, працьовитий, знаючий. Ми йому без вагань новий МАЗ дали, бо були впевнені, що техніку берегтиме. А ще він чесний і справедливий, це гарні якості. До слова, з першого ж дня повномасштабного вторгнення Владислав пішов добровольцем на фронт, хоча міг би отримати бронь від підприємства, – говорить головний інженер ТОВ «Колос» Вадим Бабіч.

Сила чоловічої дружби

Є у Владислава Безкоровайного товариш – Олексій Стожук з Лукашівки. З дитинства хлопці пов’язані міцною дружбою. А коли виросли, теж не розлучилися, а ще й кумами стали. Та тільки в Лозовій 24 лютого 2022 року бабахнуло – Безкоровайний зі Стожуком та його братом Сергієм Харламовим уже стояли перед дверима Близнюківського РТЦК та СК.

– Вже по обіді ми з хлопцями були в складі 92-ї бригади Збройних Сил України в Башкирівці за Чугуєвом. Протягом двох тижнів проходили навчання, а далі – де нас тільки не носило. З Башкирівки ми вийшли з боєм. Потім тримали оборону в Харкові, а пізніше перейшли на позицію вже за Чугуєвом. Там закріпилися і брали участь у двох наступах Збройних Сил України, дуже багато хлопців там полягло. Третій наступ був набагато сильнішим і доволі масивним, тож став успішним. Чесно кажучи, ми не встигали за руснею бігти. Вони наче на «вєліках» тікали, залишаючи все, що можна, бо громили ми їх по повній. Потім стояли в населеному пункті Мосьпанове, а пізніше на дачах за Малинівкою, – розповідає Владислав Безкоровайний.

Спочатку Владислав, його друг Олексій з братом Сергієм воювали разом, та через два місяці Безкоровайний потрапив до мінометного батальйону, а Стожук та Харламов – у піхоту. Втім, весь час друзі були на зв’язку, підтримуючи один одного. Навіть більше, мінометний розрахунок Владислава прикривав підрозділ піхотинців, де ніс службу його кум Стожук.

Військові, Близнюки, Харківська область

«Командувати «оркестром» буду я»
Владислав Безкоровайний виконував функції командира міномета.

– Я вже казав, що мені легко працювати з будь-якою технікою, то я швидко розібрався у всьому і зрозумів, що командувати «оркестром» буду я (посміхається). У мене був планшет, в якому «забита» спеціальна програма, рація для зв’язку з піхотинцями та своїми хлопцями, я вмів користуватися всіма навідними пристроями, тож першим виїжджав на позицію, виставляв бусоль, прицілювався, і… вже далі працювали нашим розрахунком. Загалом навідні прилади, такі як бусоль, треба прицільно виставити, звірити координати планшетом, скоординувати все це і направити на міномет, – захопливо розповідає захисник.

Владислав Безкоровайний та його побратими працюють з мінометом калібру 82 мм, максимальна дальність якого становить усього 4 км. Відповідно працюють військові в дуже небезпечних умовах і надто близько від ворога.

– Страшно, коли йде тривалий обстріл, з усіх боків насипає арта, лупашать «гради», осколки сиплються, як дощ улітку, а ти серед цього хаосу сидиш на колінах зовсім без захисту, тремтиш, бо це нормальна реакція організму, і виставляєш цю чортову бусоль. Каску і бронік із собою я ніколи не брав, коли виставляв приціл міномета, бо бусоль магнітна і реагує на залізо, а бити треба прицільно, – згадує Владислав.
Ось і 7 листопада під селом Берестове піхотинці, серед яких були Стожук та Харламов, пішли в наступ. Олексій повідомив по рації Владиславу координати і попросив прикрити їхній підрозділ. Мінометники швидко вийшли на позиції. Відпрацювали. Безкоровайний отримав важкі поранення.

«Я повинен жити»

Владислав був у свідомості доволі довго. Через неймовірний біль він начебто збоку спостерігав за діями спочатку побратимів, потім бригад швидкої медичної допомоги.

– Якби не рація, то як воно було б, не знаю. Я таки зумів долізти до дерев і повідомити, що живий. Після того, як хлопці мене витягнули з-під вогню, стиснувши турнікетами кінцівки і трішки зупинивши кров, – доправили до швидкої. Медики, які вивозили із зони бойових дій, уже більш-менш перев’язали рани і дали щось знеболювальне. Потім перевантажили вже в іншу автівку, якою їхали ну дуже довго, як мені здавалося, і лише тоді я втратив свідомість, – згадує захисник.

Отямився Владислав уже в госпіталі в Харкові. У нього дуже важке поранення обох ніг, руки, не вистачає фрагментів кісток, є контузія. Він з гідністю терпить постійний неймовірний біль та стійко переносить численні операції.

Після Харкова його пораненого переправили до Сум, де він продовжує боротися за власне здоров’я і завдяки силі духу не втрачає надії на успішне одужання.

– У мене жодного разу навіть думки не виникало, що я помру. Я повинен жити, бо маю ще багато справ. Стану на ноги і знову піду до своїх добивати русню, якщо раніше вони з ворогами не справляться. Така моя місія. А ще мрію якнайшвидше обійняти свою донечку і погратися з нею, – ділиться Владислав.
13 червня минулого року Владиславу виповнився 21 рік, і відразу після дня народження він одружився з коханою Інною, з якою до війни жив у цивільному шлюбі. У красивої молодої пари є чарівна донечка Діанка, яка обожнює свого татка і дуже любить проводити з ним час.

– Після війни народимо ще сина, – впевнено говорить герой. – Ось стану на ноги і буду найкращим татком на землі. Але спочатку треба перемогти. Я впевнений, що так і буде, бо українська земля не визнає чужинців. Я це точно знаю, бо, мабуть, від народження чую її голос. Наша земля – вона ж як мама: і захистить, і приголубить.

Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.

Нагадаємо, у селищі Близнюки зібрали понад 100 тисяч гривень на квадрокоптер для ЗСУ. Акція “Щедра кутя” пройшла і в інших населених пунктах громади.

Також ми писали, Окопні свічки для ЗСУ від Близнюківщини: зігріти захисників може кожен. Подружжя з Близнюківської громади згуртовує навколо себе однодумців для допомоги ЗСУ.

Більше новин про події у селищі Близнюки читайте на нашому сайті.

Читайте також: Бійці спецпідрозділу KRAKEN показали, як звільняли передмістя Харкова. ФОТО

Автор:
Ірина Воронкіна