Багатодітна родина з Харкова отримала на війні свою Мрію та ще трьох малюків

До повномасштабного вторгнення росії Марія Чупініна з міста Харків була мамою трьох дітей – Яна, Маші та Дениса. Вона планувала створити на базі своєї родини дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Зібрала всі необхідні документи, але отримати статус не встигла. ДБСТ родина стала 19 жовтня, але до цього в ній з’явилися ще четверо малюків.

Уперше прийомною матір’ю Марія стала 16 років тому. Тоді її син Ян отримав «свою Машу». Історія появи в родині дворічної дівчинки майже містична. Коли вирішили взяти дитину, то їм розповіли про чотирьох хлопчиків. Якось, збираючи Яна в дитсадок, Марія запитала, кого він більше хоче – братика чи сестричку. «Візьміть Машу», – відповів син. «Яку Машу?» – «Мою Машу». І більше нічого не сказав.

Коли поїхали знайомитися з хлопчиками, нікого з них на місці не було. Вже збиралися йти, а тут у кімнату заповзає дитинка: малесенька, чотири зуби, в зубах – іграшка. І так упевнено суне до них. За нею забігає няня, бере малу на руки та каже: «Машо, це не до тебе батьки прийшли». Помилилася, як виявилося, прийшли саме до неї.

Ян, Маша та Денис

Через чотири роки в родині з’явився Денис, якому тоді ледь виповнився рік. Його поява теж у чомусь пов’язана з Яном. Денис має серйозне захворювання, лікарі не давали йому шансів на повноцінне життя. Тож коли Марія побачила дитину, зрозуміла – якщо вони його не візьмуть, більше ніхто цього не зробить. Малюк був дуже слабеньким, вона взяла його за мізинчик, а пальчик – як у старшого сина Яна…

Минулого року Денису зробили операцію, але йому досі потрібні жорсткий контроль за здоров’ям і певні медичні процедури через кожні кілька годин. Та це не заважає хлопцю займатися музикою і допомагати доглядати маленьких сестричок та братика, які з’явилися під час війни. Йому це дуже подобається, як подобалося в дитинстві його мамі.

– Років з десяти я постійно когось доглядала: двоюрідних сестер, сусідських дітей, які були молодші за мене, – розповідає Марія. – А ще я виросла в мікрорайоні поряд із дитячим будинком, куди з подругами бігала допомагати доглядати за сиротами.

Старші її діти вже дорослі: Денису – 13 років, Маші – 18, Янові – 22. Чотирьом молодшим – до року. Як сміється Марія, це чудово – вони всі однакового віку, мають однакову вагу, їдять однакову суміш. Дуже зручно мати чотирьох «однакових» дітей!

У всіх сімох її дітей – або інвалідність, або захворювання, яке треба постійно лікувати. Але це не привід залишати дитину без рідної домівки, де її люблять і про неї піклуються. Тим більше, що з медичними проблемами Марія добре вміє розбиратися.«Ви тепер родичі»

Марія Чупініна – голова ради громадської організації «ДоброТАК», яка була створена у 2018 році.

– Ми – батьки дітей з паліативними захворюваннями та з інвалідністю. Спочатку об’єдналися, щоб допомагати 5-й дитячій міській лікарні, пацієнтами якої були мої старші діти. Навідували маленьких пацієнтів, купували необхідні медичні препарати, апаратуру, меблі. Коли при лікарні відкрили дитячий хоспіс, то разом з друзями допомагали з матеріальним забезпеченням. Придбали оргтехніку, холодильники, медичне обладнання, іграшки та книжки для дітей. Усім, чим могли як батьки, забезпечували. Спочатку робили це на благодійних засадах, потім створили свою організацію, – говорить Марія.

З початку війни «ДоброТАК» допомагає й дорослим. Усіх, хто залишився в Харкові, забезпечують ліками, харчуванням. Мають машину зі спецзасобами, щоб перевозити хворих на великі відстані, тож допомагають з евакуацією. Ще надають допомогу ЗСУ, територіальній обороні Харкова, Нацгвардії, громадським ініціативам і волонтерам.

Багато родин з дітьми, якими опікується організація, через постійні обстріли виїхало за кордон. Перебувають там у хороших умовах, але зіткнулися з тим, що медицина в Європі дуже відрізняється від української. Там дуже добре роблять дорогі операції, а постійне лікування й спостереження краще організовані в нашій державі. Навіть під час війни.

– Якщо ти в Харкові когось знаєш і ви залишилися в місті, вважай, ви тепер родичі. Допомога 24 години 7 днів на тиждень. А за кордоном ти записуєшся до лікаря, щоб прийти на прийом через два тижні або й більше. Але ж дитині із серйозним захворюванням лікар може знадобитися сьогодні на сьогодні, – розповідає Марія.

Саме через проблеми зі здоров’ям вона не змогла одразу в лютому евакуювати старших дітей на захід України. Ян з Машею виїхали у березні, Денис – лише у квітні. Для нього викупили ціле купе у потязі, коли вже трохи зменшилася паніка та ситуація на залізниці стала більш-менш стабільною. Перед відправленням купе вимили, бо необхідні йому медичні процедури треба робити в умовах стерильності. Запаслися антисептиками, тож добу в дорозі витримали.

З Денисом поїхав прийомний батько. А Марія залишилася в Харкові, продовжила роботу в «ДоброТАК» та… почала розширювати свою родину. Всіх дітей вона взяла на умовах тимчасового влаштування до родини – до завершення воєнного стану або доки не знайдуться їхні батьки чи родичі. Та після отримання в жовтні статусу дитячого будинку сімейного типу ситуація вже інша – діти залишаться в родині до досягнення 18 років.

Хоча, якщо батьки малюків змінять свій спосіб життя та захочуть повернути дитину, держава надасть їм таку можливість. Але, як відверто зізнається Марія, яка займається проблемами прийомних родин уже не одне десятиліття, вона знає дуже мало подібних випадків. Частіше ті, хто відмовився від дитини, вживає алкоголь або наркотики, не дуже цікавляться покинутими доньками та синами.

Мрія та Мія

Першою у Марії з’явилася двомісячна Мрія, від якої відмовилися батьки. Насправді вона Ганна, але так її ніхто не називає. Бо дівчинка – мрія, яка справдилася, незважаючи ні на що. Саме під цим іменем її хрестили, хоча його не існує. Але військові капелани, які проводили обряд, вирішили: якщо є така дівчинка, то й ім’я буде. Тож у свідоцтві про хрещення написано «Мрія».

– Можливо, це шанс для нас обох. Це моя мрія про велику родину, яку я реалізую і яка надає мені сили, – зізнається жінка.

Дівчинка була дуже хворою, їй ставили серйозні діагнози. Але вже видно, що лікарі, скоріш за все, помилялися. Мала розвивається, впізнає людей, спілкується. А ще дуже нагадує улюбленого дідуся Марії, Анатолія Матвійовича. Профіль, посмішка, навіть вушка стирчать, як у нього.

Марія розповідає, що мама другої дівчинки, Мії, наркозалежна, не має власного житла та підтримки. Залишити доньку в перинатальному центрі їй порадила служба опіки. За документами Мія – Міланія, але Мія звучить якось рідніше, тепліше. Та й з Мрією добре поєднується.

Взагалі до вибору імен у родині підійшли відповідально. Ще одну доньку як дівчину дуже серйозну, що одразу помітили й у лікарні, називають Аліса Юріївна – і ніяк інакше. А Дем’ян – це спільне від імен дітей: Денис, Мія, Мрія, Маша, Ян.Аліса Юріївна та Дем’ян

Взяти Алісу запропонували майже одразу, коли й Мрію. В дівчинки синдром Дауна. У Марії багато знайомих мають дітей з цим захворюванням, тож її це не лякало. Але був потрібен час, щоб прийняти відповідальність за дитину, від якої відмовилися у пологовому будинку.

– Я спілкувалася з родинами, що виховують дітей із синдромом Дауна. Одна мама, почувши про мої сумніви, почала з такою любов’ю розповідати про свою донечку. Вона вся аж світилися, коли згадувала про свою дитину. І раптом я зрозуміла: якщо візьму цю дівчинку, стану на бік родин з дітьми із синдромом Дауна. І, можливо, ми разом на державному рівні наполягатимемо на створенні будинків для дорослих людей з інвалідністю, які живуть самостійно (так зване «проживання з підтримкою». – Ред.), – розповідає Марія.

Мати Дем’яна, який на цей момент – остання взята до родини дитина, наркозалежна, у хлопчика невиліковна хвороба. Яка б доля очікувала його у спецзакладі? А тепер він разом із сестрами – весела четвірка, яка не дає батькам сумувати. Зараз уся родина разом у Харкові – старші діти та батько повернулися додому, тож доглядати за малечею є кому. Хоча самі вони все одно б не впоралися.

– Я вже розумію, хто з них і коли хоче їсти або спати. Знаю, чого капризують або сміються. Вони постійно під наглядом лікарів, зараз ходимо на масаж. Коли нам з чоловіком треба відпочити чи піти на декілька годин на роботу, допомагають друзі, колеги. Приїздять посидіти з дітьми, – каже жінка.

Спочатку, коли з’явилася Мрія, вона брала «декретну відпустку», щоб якнайбільше часу проводити з дівчинкою. Говорить, що дуже скучила за малюками, хотіла знову пройти те, що проходять молоді матусі: перші зубки, перші кроки, перше слово… Теоретично, сміється, могла б уже і онуків няньчити, але зробити це ще встигне. Поки що треба піднімати маленьких дітей. Скільки їх буде? У ДБСТ може одночасно виховуватися до 10 дітей, тож можливості розширити родину ще є.

– Батькам, які хочуть присвятити своє життя прийомним дітям, я б радила не боятися. Однак треба одразу зважити на всі ризики. Наскільки ви готові прийняти дитину, в якої може виявитись інвалідність, важке захворювання, в якої батьки мають алкогольну або наркотичну залежність? Ваші діти не будуть ідеальними, але треба зробити їх щасливими, стати для них близькими людьми на все життя, – впевнена Марія.

Про найщасливіший час

Наразі свою місію Марія Чупініна баче в тому, щоб виховати дітей.

– На війну мене не беруть, тому роблю те, що виходить найкраще – няньчу, – посміхається жінка.

Справлятися з малюками дуже допомагає чоловік. Марія каже, що він, мабуть, не зовсім правильно вибрав професію. Він не юрист, а прекрасний батько, саме в цьому його покликання.

– Зараз я дуже щаслива людина. Сьогодні сказала чоловікові, що за більш ніж 20 років нашого спільного життя наразі – найщасливіший мій час. Я кожен день радію, що все вийшло, що є діти, що вони поряд кожного дня. Зараз усе «працює», як ідеальний механізм, – зізнається Марія.

У них часто запитують, чому не виїжджають з Харкова? Навіщо повернулися старші діти, чи не краще було б усій родині перебратися в більш безпечне місце? Тим більше, що мешкає наразі родина в орендованому житлі. Вони сформулювали чітку відповідь на всі ці сумніви. Залишаються вдома, бо саме зараз і саме тут склалися оптимальні можливості виховувати дітей. Бути психологічно спокійними, мати впевненість, що завтра обов’язково настане, і вони його благополучно переживуть, що б не трапилосяОдна з важливих складових такої впевненості – постійна медична підтримка.

– Ми особисто знайомі з багатьма лікарями. Якщо нас привозять до медичного закладу, то все необхідне робиться відразу. Не треба нікого ні про що просити: всі нас знають, всі з нами товаришують. Кожну дитину обстежили, всі необхідні медичні документи зібрані. В жодному місті України чи будь-якої іншої країни світу такої підтримки ми не матимемо, – каже Марія.

Що стосується житла, яке їм потрібне і на яке за законом дитячі будинки сімейного типу мають право, то це теж не та проблема, через яку варто перейматися. Родина впевнена, що все можна вирішити. Тим більше, що статус ДБСТ вони отримали лише два місяці тому.

– Поки нас не забезпечили житлом, та сподіваємося, що воно в нас буде. Можливо, місцевий бюджет цього року на нас не розраховував. У ньому не були закладені кошти на ці витрати, але наступного року з’явиться така стаття витрат. Зараз із житлом допомагають друзі, оплачуємо лише комунальні послуги. Та навіть якщо нам нічого не запропонують на державному рівні, то якось вирішимо це питання, – впевнена Марія.
автор
Віта Яковлева