Історія родини з села Кам'янка

Липневим спекотним днем журналісти «Обріїв» працювали  в  Кам'янці, знімаючи репортаж про те, як сапери ДСНС  звільняють від  вибухівки  село. З’ясувалося, що на  вулиці Степовій, де проходило розмінування, живе родина Сисенків - Віктор та Лариса. Вони - місцеві жителі.  Тут народилися  їхні батьки, тут  народились їх діти.

Після деокупації в березні 2023 року родина  повернулася додому.  Цікавлячись тим, як відроджується  Кам'янка,  вирішили завітати і  до оселі  подружжя.

 …На подвір’ї  нас зустрів  пес Туман,  який під час  окупації разом із  сім’єю  виїжджав на тимчасове проживання, а також  кіт Тимофій, який все ж таки   дочекався господарів,  переживши буремний період  запеклих боїв навколо села.

Одразу, що привернуло увагу, -  працююча пральна машина. Запитали, а звідки живлення ? Віктор з гордістю показав встановлену сонячну панель, яку допомогла придбати старша донька. Відтепер електроенергії вистачає на  цілу добу для всіх  побутових приладів.

Як з’ясувалося під час співбесіди, про  повномасштабне вторгнення рф до України,  родина Сисенків дізналася двадцять четвертого лютого. Тоді  було сподівання, що це ненадовго,  ворога  зупинять. Тож вирішили залишатися вдома. Та і як можна було полишати велике домашнє господарство:  дві корови, кури, качки, город, сад. Та вже 11 березня 2022 року  зрозуміли - лишатися  під обстрілами  ризиковано. Поїхали в Одесу, де  мешкала донька.

Роблячи екскурс в минуле, Віктор до найдрібніших подробиць відтворив оту жахливу картину пережитого.

• Коли в ніч із сьомого на восьме березня криворукі москалі  замість АЗС попали в господарство кумів,  стало ясно, що ці гаспиди принесли біду, - каже Віктор. – Були зруйновані   хати   нашої вулиці, постраждали  об'єкти фермерського господарства « Іскра»,  школа.  Тож  виїжджати   наважилися  одинадцятого березня.

Хутко закрили сараї, випустили корів, кинувши їм тюки із сіном, і поїхали до Яремівки.   Всі розраховували  на короткий термін перебування. Тому періодично намагалися їздити додому.

• Десь о четвертій вечора приїжджали, щоб здоїти корову, - каже Віктор .- А потім знову назад.

Якось вранці 12  березня, коли закінчилася комендантська година,  Сисенки спробували навідатися в домівку.  Але наразилися на  суцільне  місиво: по вулиці  валялися дроти, гілки, земля, шифер. Спробували  було об'їхати, але нагодився український  військовий.  Емоційно вилаявшись,  він  крикнув: « Куди вас… несе? Там уже танки». Й, дійсно,  Харківською вулицею рухалася   російська бронетехніка.  За добу, доки Сисенків не було вдома, село перетворилося в руїну.

Взагалі, з цього моменту  доля  кидала родину  в різні місця. Й  дізнаватися про те, що  відбувається  на Ізюмщині,  могли лише через мобільний зв’язок, благо були телефони і якась інформація в  соцмережах.

Про  свої поневіряння Віктор та Лариса говорили з певним сумом. Згадали людей, які з дітьми пішки йшли понад Дінцем, за ними бігла худоба. Це було  якесь дежавю, схоже на період Другої світової.  Ті, хто не зміг  виїхати в силу певних обставин, ховалися  в погребах. Росіяни, звісно,  знаходили їх, вантажили  на  КамАЗи і  відправляли в Ізюм.  Як пригадує Віктор, перша ходка була тридцятого березня, а друга - другого квітня. Хтось із біженців мав рідних,  знайомих, а в основному  їх  розібрали прості люди.

Безперечно, не обійшлося без колаборантів.  Знайшлися в  Кам'янці  такі,  що прислуговувалися окупантам. За словами Сисенків, коли росіяни вивозили людей,  чимало хто  просився залишитися. Але  їх все одно відправляли з насиджених місць. Декого залишали. Мабуть,  мали лояльні стосунки.

Запитання про роль старости в ці  буремні дні   виникло само по собі. Сисенки не замислюючись  відповіли: «Вона була нульовою. З  людьми  практично не спілкувалися, аби  щось пояснити, щось порадити. Всі  сиділи в погребах, боялися обстрілів».  Хоча на початках комунікація  була. За  словами Віктора і Лариси, віддушиною стали своєрідні сходки. Селяни збиралися на площадку перед заправкою (тоді ще працював зв’язок) і вирішували, як  діяти.  За загальною думкою, пропонувалося  взятися за  допомогу нашим військовим: рити окопи,  робити насипи на трасі. Техніка в селі  для цього  ще була. Існувала навіть  ініціатива збирати пляшки для  коктейля молотова.  Але, слід сказати правду,  людей, які були  готові  захищатися  село, не вистачало (десь чоловік тридцять мужиків). А от від  влади не було жодних  пропозицій. Навпаки, коли люди запитували, йдучи  по вулиці, що робити,  староста Людмила Сергіївна Задніпровська відповідала коротко: «Все буде добре».

Патріотизм, як відомо, йде від серця. Саме там палає вогонь любові до рідного краю. Хочеться все віддати, аби  відстояти його незалежність.  Віктор жив цим почуттям,    пропонував  нашим  захисникам усі послуги, навіть своє авто Ваз 2101. « Воно  хоча й стареньке, але  на ходу». -  казав бійцям.  І вони скористалися  дарунком  кам’янчанина. Навзаєм дали дві гривні: так годиться  для надійності, говорили.

Відчутною тоді була допомога  фермера  Валерія Леонідовича Верцуна. Він  віддав селянам та українським солдатам пальне, яким  заправляли техніку, заливали баки.

… І от жахливі дні окупації минули. Десятого вересня – Ізюм, а  наступного дня - Кам'янка були звільнені.

- Ми приїхали додому  оцінити обстановку. – розповідає Віктор. -  Розшукали свої документи, фотографії, бо тікали, в чому стояли.

Хата наша зазнала значних ушкоджень. Свідки розповіли, що на пагорбі  стояв танк, який,  наче в тирі, практично розстрілював  кожен будинок.

Подружжя добре  розуміло, що зима на носі, а тут - ні світла, ні газу. Тож вирішили повернутися в Одесу, до доньки.  А от по весні  знову  додому. Постійно чулася пісня на вірші Вадима Крищенка: «Родина, родина – це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям».

«Якби навіть фундамент лишився, ми б все одно повернулися до Кам’янки, - зазначив Віктор. – Відбуловуватися  почали  із  розбору  завалів. Вигрібали  практично щодня.  Спати ж їздили в Ізюм, до приятелів. Треба було упорядковувати город,  споруджувати житло. То, хвалити Бога, мав до цього бажання і хист. Спершу підняв дах, зваривши перед цим всю конструкцію. Будматеріали купував за  власні кошти,та  які позичав у доньки.  Та сьомого грудня 2023 року   сталася  дорожня  транспортна аварія. Після цього господар родини став мало мобільним і до цього часу пересувається на візку.

Важливою віхою було встановлення   сонячної  панелі. Придбали її в Одесі. Як згадує дружина Лариса, Віктор всю зиму сидів в Інтернеті, доки не   вирішив купити альтернативне джерело енергії.  Тепер  продукти в спеку не пропадають  – працює холодильник.

Велика допомога надійшла  за  підтримки  благодійників. Тобто восени і весною до села заїжджав фонд  міжнародна солідарність. Всім, хто проживав на постійній основі в селі,  надавалася допомога. На картки люди отримували кошти. А  вже  селяни купляли, що хотіли -  вікна, будматеріал для  дахів тощо.

• Подали і ми  заявку  за Програмою  єВідновлення,  – кажуть Сисенки. – Але  двісті тисяч не дали. Сказали, що в нас  значні руйнування. Спробували отримати  п'ятсот тисяч. Теж  було відмовлено. Нарешті, нарахували  більше мільйона. Тож чекаємо…

Сьогодні кожен для себе вирішив так: хто бере сертифікат, той не залишиться в селі, хто бере кошти на відбудову, той вріс коріння у рідну землю.  Звісно, є й такі, що хочуть повернутися, але в силу якихось причин не можуть, чекають, поки війна закінчиться, коли електроенергію під’єднають до села. До того ж, щоб людям жити, потрібна якась робота. Сисенки вірять і сподіваються на те, що все буде добре. На запитання, що першочергово потрібно, сказали одразу- добудувати оселю. А щоб пережити зиму, треба придбати  твердопаливний котел як після зими потік  і звісно дрова.

Наразі родина  мешкає  в одній кімнатці, яку відремонтували  за свій кошт. Все інше поки що непридатне для житла.

• Мріємо зробити на першому поверсі ще дві кімнатки, - кажуть Віктор і Лариса. - Щоб наші доньки приїжджали. А то доведеться   в одній кімнаті бути, де і кухня, і спальня.

Наостанок Сисенки висловили побажання  землякам: « Не бійтеся, повертайтеся ! Будемо разом відновлювати рідне село. Клята війна вибила нас із сідла. Ми втратили все, що було.  Тож потрібні руки будівничі. Місцева влада  поки що не завжди  допомогає нам. А  в селі живе вже тридцять вісім родин. Є одинокі пенсіонери, в яких навіть  транспорта немає. Вони не спроможні  підняти, винести, занести і прикрутити. Змилуємося над ними. Приїжджайте!».

Звісно, після цих слів з’явилася гордість за наш край. Був  вражений оптимізмом родини, її  жагою до відновлення, до життя. Подякував Віктору і Ларисі за те, що своїм прикладом надихають інших, вірять в перемогу. Слава Україні!

Костянтин Григоренко.