Харківська активістка — про шлюб з військовою, та навіщо Україні прайди
Це сталось у квітні 2023 року, в один з вівторків. Станіслава сиділа на роботі в офісі й остаточно вирішила: треба робити пропозицію своїй дівчині-військовій саме сьогодні. Вона купила каблучку та квіти й освідчилася просто в авто дорогою додому. Аліна відповіла «Так!».
Уже за чотири місяці дівчата одружилися біля харківського РАЦСу — у білих сукнях та з дружками. Але не по-справжньому. Це був перформанс в межах ХарківПрайду, який мав на меті показати: наразі в Україні неможливо зареєструвати одностатевий шлюб.
Ця історія про Станіславу Петлицю — харківську активістку та членкиню жіночого об'єднання «Сфера», яка брала участь в організації ХарківПрайдів. Її нареченою є Аліна Шевченко — капітанка й офіцерка штабу бригади, яка служить у ЗСУ з 2015 року.
Станіслава розповідає ШоТам, чому її шлюб не визнається державою, навіщо в Україні проводять прайди та чому вона вирішила повернутися зі Львова до Харкова, який кожен день обстрілюють росіяни.
Зараз усе зроблю, аби змінити цей світ!
Уже майже 10 років я є активісткою. Багато волонтерила: брала участь у виїзних кухнях для людей, які потребують їжі, працювала з ВПО, ветеранами та людьми з інвалідністю. Думала: я зараз усе зроблю, аби змінити цей світ! Я викладалася на повну і з часом почала відчувати вигорання.
Увесь час я зіштовхувалася з побутовою гомофобією, бо не приховувала своєї сексуальної орієнтації, відкрито про неї говорила. Та все одно новим людям, які з’являлися в оточенні, тихенько на вушко казали: «Вона лесбійка».
Одного разу я стала учасницею маршу 8 березня в Харкові в межах тижнів жіночої солідарності — так і прийшла у сферу боротьби за рівні права. Потім сталося волонтерство на КиївПрайді. Мені дуже хотілося допомагати саме тим людям, приналежність до яких я відчуваю. Так я потрапила в громадську організацію . Ми знаємося на правах людини та гендерній рівності, протистоїмо дискримінації, працюємо з суспільною думкою. У 2019 році ми зважилися організувати перший у місті ХарківПрайд.
Перший ХарківПрайд у 2019 році. Фото надала Станіслава
Хлопця побили через веселку на футболці
Харків тоді був дуальним містом: різні погляди, плюс кордон з росією дуже близько — за 40 кілометрів. Саме стільки відділяє нас від відсутності прав людини. Місцева влада намагалася заборонити проведення маршу, але їм не вдалося, бо не можна забороняти мирні зібрання.
Та ХарківПрайд відбувся й зібрав близько трьох тисяч людей. Під час нього ми зіштовхнулися з багатьма перешкодами: нас засадили за імпровізовану клітку, бо поліція ще тоді не знала, як працювати; ми зустріли контракцію з праворадикалами й представниками церкви, які увесь час хрестилися.
Але найжахливіше почалося після прайду. Агресивні молодики бігали за учасниками й учасницями по місту. Тоді , що йшов по Саду Шевченка зі своєю дівчиною, у якої на футболці була веселка. Він за неї заступився — його били ногами кілька людей водночас. І якби не фоторепортер інформагентства Reuters, що покликав поліцію, то не знаю, що б із цим хлопцем було.
Наступного року ми повністю змінили формат, аби не наражати учасників на небезпеку через COVID. Тому зробили автопрайд на 20 автомобілів. А вже у 2021 році ми провели прайд з найдовшим на той момент маршрутом в Україні. Тепер кордон поліції відділяв нас від дороги й не було жодних кліток. Це вже відбувалося гучно: була й музика, і, звісно, промови про те, з якими повістками ми йдемо — недотримання прав людини. Тоді на ХарківПрайд прийшли вже понад 3 000 людей.
У 2021 році на ХарківПрайд прийшла найбільша кількість учасників. Фото: Павло Пахоменко
Коли в Україні чують слово «прайд», часто думають, що ми будемо вдягатися в латексні костюми й обсипатися блискітками задля розваги. Це не так.
Часто російська пропаганда обирає найяскравіші образи геїв і лесбійок із закордонних Маршів рівності та пише, що нас таке чекає в Україні. Вони справді мають інший вигляд, бо для них прайд — це свято любові та рівності.
В Україні прайд — один з небагатьох наших інструментів, що дає змогу бути видимими та говорити про нерівність. Саме тому він такий яскравий і гучний.
Поїхала з Харкова з другої спроби
24 лютого десь о 4 ранку я прокинулася від звуків вибухів. Тоді жила на Салтівці (район Харкова, який дуже постраждав від російських обстрілів на початку вторгнення — прим. ред). Спочатку думала, що це феєрверк, та коли вибухи не припинилися, взяла свого собаку Йодаша та пішла в коридор. Він у мене з притулку й дуже боїться гучних звуків. Згодом почали люди писати в телеграм-каналах, що росія обстрілює міста.
Я переїхала до батьків та сестри в інший район міста. У перші дні, коли я виходила гуляти з Йоташем і в магазин, усе було як у якомусь поганому кіно. Пам’ятаю, треба було відстояти 3-4 години, аби дізнатися, чи є в аптеці певний препарат, бо я приймала антидепресанти, і вони закінчувалися.
Це змусило мене задуматися про переїзд. Частина команди та друзі поїхали з міста — переважно у Львів. Батьки не хотіли залишати Харків, адже мій вітчим працював у комунальній службі та допомагав розчищати завали.
У якийсь момент я все ж наважилась поїхати, та перша спроба була невдалою. Десь 8-9 березня я приїхала на вокзал.
Я стояла з рюкзаком і собакою на руках — він у мене важить 7 кг — та чекала на свій потяг майже 9 годин. Після опівночі ми пішли в будівлю вокзалу. У якийсь момент вокзал почали обстрілювати, і ми рятувалися в метро. Потім вітчим забрав мене додому.
Десь за тиждень я зробила другу спробу й таки вирушила до Львова. Нас із собакою прийняли хости в приватному будинку. Мені стало легше придумувати й проєкти, і далі продовжувати займатися роботою. Ми відкрили чат психосоціальної підтримки для ЛГБТІК-спільноти й жінок. Мерчеві шкарпетки ми всі віддали на ТрО, як і продукти, які закуповували для кава-брейків. Допомагали й грошима, які надходили від іноземних партнерів до нашої організації.
Мої цінності були важливішими за безпеку
Уперше я повернулася в Харків у вересні для проведення прайду. Тоді ми організували Марш рівності в метро. Звісно, нам казали: «Це не на часі». Та ми чуємо цю фразу з першого року проведення ХарківПрайду.
ХарківПрайд у 2022 році відбувся в метро. Фото надала Станіслава
Я не знала, чого очікувати від міста. Та для мене Харків став відкриттям: і культурна тусовка, і бари, і стендапи, і концерти — все було. Тоді багато моїх знайомих повернулися, і я зрозуміла: тут знову вирує життя.
Після того, як я приїхала назад у Львів, відчула, що не хочу більше тут жити. Мені було боляче відчувати себе ВПО.
Колись у центрі міста до мене підійшли двоє хлопців познайомитися: такі радісні, щасливі. А я розридалася і пішла. Я дуже хотіла додому. Тоді я зрозуміла, що не маю на них злитися через те, що мені тут погано і я сумую за своїм рідним містом.
У той час ми почали спілкуватися з Аліною. Вона побачила моє відео в тіктоці
і закохалась (сміється — прим. ред.). Ну добре: не те щоб прямо закохалася, але їй стало цікаво. Вперше за всю історію нашого знайомства, а знали ми одна одну рік чи два.
Ми почали переписуватися цілими днями — Аліна тоді служила в Харківській області. Одного дня вона мені надіслала посилку. Пам’ятаю, я її обережно несла додому з пошти, а коли розпакувала, то побачила букет бавовни. Я теж надіслала їй посилку у відповідь. Відтоді в мене виникло відчуття, що ми побудуємо серйозні стосунки.
Потім Аліна приїхала у Львів та запросила мене на побачення. Вона знайшла кафе у Львові, яке заснували харків'яни. Там усі стіни були розписані числом 1654 — це рік заснування Харкова. Подбала про те, як я туди доберуся на таксі. Це було так дивно для мене, бо зазвичай я у стосунках роблю такі речі. Після побачення додому прийшов кур'єр з квітами.
У листопаді я поїхала в Київ у відрядження й заїхала у Харків. В Аліни був вільний час, і ми провели його разом. Я впевнилася: хочу бути поруч з нею. Розуміла, що це буде неможливо, якщо я живу у Львові, тому вже в кінці місяця переїхала до Харкова.
Звісно, я переживала через обстріли. Та у той момент мої цінності були важливішими за безпеку. Це був мій вибір.
Вона відповіла «Так!»
Я винайняла квартиру. Аліна часто зупинялася в мене, коли поверталася зі служби. Так ми вирішили жити разом. Тепер з нами також мешкає собака Кіра, тому, окрім того, що ми звикали до спільного життя, це ще й робили наші улюбленці. Зараз вони дружать: коли лунають вибухи, Йодаш боїться та труситься, а Кіра встає, іде до нього й лягає поруч.
Аліна з Кірою та Станіслава з Йоташем тепер живуть разом. Фото: Лана Яновська
Ми з Аліною майже з перших днів почали обговорювати все, що є важливим для нас. Це допомогло нам більше зрозуміти одна одну. У лютому 2023 року нас запросили взяти участь у фотопроєкті — він мав виставлятися десь за кордоном. Нам ставили питання про стосунки, й одне з них було про одруження. Це була перша така наша розмова — ми зрозуміли, що хочемо юридично захистити нашу сім'ю.
Я почала думати про пропозицію Аліні. Хоча спочатку сумнівалася: ні, ну це, напевно, треба, щоб ще час минув. Потім думаю: а кому треба? Нікому не треба, живемо один раз.
В один з квітневих днів сиділа на роботі та вирішила зробити пропозицію Аліні саме сьогодні. Оскільки я заздалегідь спробувала виміряти палець, коли вона говорила телефоном, то вже знала розмір. Тому пішла й купила каблучку, замовила квіти. Коли повернулася в офіс, про все розказала своєму другу. Аби вийшов сюрприз, він порадив мені запакувати це все в коробку й сказати, що там документи.
І ось ми зустрічаємося з Аліною, я йду з цією коробкою і кажу, що там документи, й мені треба їх підписати. В авто я освідчилася. Аліна розплакалася, я теж. Вона мені сказала «Так!». Щоправда, цю каблучку ми потім міняли тричі, поки не знайшли потрібний розмір.
Станіслава першою зробила Аліні пропозицію. Фото надала Станіслава
Друзі дуже зраділи за нас, та з часом почали питати: «А коли у Стасі буде каблучка?». В один з вечорів ми сиділи вдома біля каміна, й Аліна почала говорити дуже влучні та приємні слова, як вона вміє. Потім подарувала каблучку з Аврори з рожевим сердечком. Я була дуже щаслива в той момент. Потім ми її замінили на таку саму золоту.
Навіть мама привітала з «весіллям»
Згодом ми зрозуміли: пропозицію робити — це класно, але що вона означає, коли в нас немає можливості одружитися?
Нам казали: то їдьте за кордон і зробіть це в іншій країні. Це можна, але ми хочемо жити тут і розвивати Україну. Коли ми повернемося, то ким будемо одна одній в нашій країні? Ніким.
Оскільки кожен ХарківПрайд відбувається з певною повісткою, у 2023 році ми обрали шлюбну рівність. До того ж саме харківські активістки зробили , який допомагає відправити листи Верховній Раді та окремим комітетам на підтримку . Дуже важливо, аби представники влади знали, що ці зміни потрібні багатьом людям.
Це не законопроєкт про шлюбну рівність, бо в ньому вказано, що взяти шлюб можуть жінка й чоловік, а міняти Конституцію України під час воєнного стану не можна. Цивільні партнерства — це етап, який допоможе узаконити свої стосунки людям однієї статі й тим гетеросексуальним парам, які не хочуть офіційно одружуватися.
Чому ми виборюємо право мати зареєстроване партнерство? Бо, наприклад, якщо одна людина з гомосексуальних стосунків проходить військову службу й отримує поранення, то іншого партнера не допустять навіть в реанімацію. Інших соціальних і юридичних прав він теж не має.
Наразі в Україні недостатньо політичної волі, аби винести цей законопроєкт на голосування, а його у Верховній Раді зареєстрували майже рік тому. Не всі депутати розуміють, що він означає. Тому наша задача — пояснити.
Найдієвішим способом є перформанс. В організації свідомо обрали саме нас як пару, аби привернути увагу до цієї проблеми через військових.
Ми вирішили «одружуватися» з Аліною біля центрального РАЦСу. У нас було все доволі класично: крупа, якою нас осипали, прикрашена машина, незручні білі сукні та туфлі на високих підборах, весільна фотосесія у визначних місцях. На замовлення нам зробили дві однакові прикраси — білі силянки. Ще в нас були дружки в однакових рожевих сукнях — активістки зі «Сфери».
Весілля-перформанс біля харківського РАЦСу. Фото: Христина Пашкіна
Це спрацювало: привернуло увагу та миттєво набуло розголосу в новинах. Коли я пропонувала Аліні взяти участь у перформансі, то попереджала, що це буде видимо, і що ми можемо отримати велику кількість хейту. Аліна родом зі Старого Мерчика Харківської області, її сім’я ходить у церкву. Ви розумієте, які це мало наслідки.
До негативної реакції я вже майже звикла. Кожен ХарківПрайд мені надсилають погрози, що знайдуть і відріжуть голову чи вб'ють мене іншим способом. Або пишуть про Бога чи про те, що в нас не буде дітей. Та ми й не проти народити, але в нас немає можливості законно захистити себе та свою дитину.
Найдивніше, що нас вітали близькі. Мені навіть подзвонила мама з Німеччини, куди вона евакуювалася під час війни, і запитала, чи справді ми одружилися й чому я не сказала. Вони знайомі з Аліною, мають хороші стосунки, як і в мене з мамою Аліни. Я їй пояснила, що розповіла б про таке, і що наразі в Україні ми не можемо офіційно одружитися — в тому й суть.
Ми хочемо мати змогу зіграти справжнє весілля
Іноді думаю, що це несправедливо. Ми — українки, пишаємося своєю ідентичністю й робимо для своєї країни доволі багато. Аліна взагалі в армії з 2015 року — для мене це вау. Я — громадська активістка, щодня роблю щось для того, аби в Україні всі мали рівні права.
Станіслава й Аліна борються за право створити сім'ю. Фото: Христина Пашкіна
Деякі люди кажуть, що ЛГБТІК-спільнота заважає нації бути здоровою, бо це ненормально. Частіше за все ті, хто має гомофобну позицію, також є расистами, сексистами та мають інші упередження. Як на мене, ненормально ненавидіти й не дізнаватися нічого про це — наприклад, чому люди однієї статі можуть покохати одне одного, — або повторювати російські наративи про геїв, які нас одягнуть у латекс.
Ми просто хочемо мати змогу зіграти затишне весілля та створити сім'ю, яка визнається державою. То чим ми заважаємо нації бути здоровою?
Завантажується ...