«В Ізюмі залишилася наша душа…» Сім’я переселенців мріє про повернення додому

Ізюм – красиве величне місто в Україні, яке розкинулось біля підніжжя найвищої в Харківській області гори Кременець на звивистому березі Сіверського Дінця. З другого квітня 2022 року воно тимчасово захоплене російською федерацією. Із пекла бомбардувань та обстрілів вдалося вирватися сім’ї Голиків, які жили на проспекті Незалежності. Сьогодні ця родина тимчасово проживає на території Близнюківської громади, намагається хоч якось облаштувати своє життя і мріє про повернення до рідного Ізюму.

Мирне життя

Проспект Незалежності – це великий мікрорайон Ізюма. Між п’яти – та дев’яти-поверхівками є затишний парк, а щоранку галаслива юрба дітей поспішала до школи №5 і №3. Неподалік зустрічали малечу і три дитячих садочки, а дорослих – Ізюмський приладобудівний завод. Поруч з будинком № 47, де жила родина Голиків, функціонувало відділення Служби безпеки України, через дорогу – міський будинок культури, зовсім поряд був центральний ринок, а там вже й магазинчики і супермаркети. Життя було злагодженим, спокійним та мирним. Юрій – корінний ізюмчанин, закоханий в місто, де виріс та жив. Він за професією монтажник-висотник металевих та залізобетонних конструкцій, а ще стропальник та газорізач.

24 лютого чоловік мав їхати до Маріуполя на завод «Азовсталь», де планувалося велике будівництво. Сумки були зібрані і останню ніч перед війною голова родини провів дійсно «на чемоданах».Олена багато років працювала помічником вихователя у дитячому садку №16. Вона обожнювала своїх маленьких вихованців, а вони в свою чергу, відповідали їй дитячою безпосередньою любов’ю.Їхній менший син Богдан готувався стати бакалавром Харківського національного університету радіоелектроніки і дистанційно вчився на четвертому курсі вишу, а старший – Олег вже давно жив у Харкові.

Війна

До Маріуполя Юрію завадила поїхати війна. Літаки зі смертоносною зброєю прилетіли до Ізюма вже в ніч на 26 лютого.Чоловік згадує: «Будинок моєї мами знаходиться на вулиці Соборній, то після нічних бомбардувань я вирішив подивитися, чи він цілий? Йшов вулицями Ізюма і не міг зрозуміти, що взагалі відбувається. Бачив, як горів п’ятиповерховий будинок, школа №4, меблевий магазин «Слон» та магазин «Алло», не було вікон в будівлі пошти та ресторані « Ювілейний». Мамина хата залишилась цілою на той час, а зараз вже й не знаю».

Під будинком, де жила родина, про яку йде мова, облаштовано справжнє бомбосховище, то їм пощастило. Коли оголосили про початок війни, Юрій з чоловіками спустився вниз і вони змогли разом з комунальниками хоч трішки навести там лад. Юрій розповідає: «В голові був повний хаос. Я не розумів що робити і як захистити сім’ю. Доки працювали магазини, намагався купити якомога більше продуктів харчування, бо надія на швидке завершення конфлікту згасала з кожним виходом на вулицю. Я бачив мертвих людей, бачив, як між обстрілами тіла прикопують на клумбах, лише трішки присипаючи мерзлою землею. І нічого не казав дружині та сину, які фактично не виходили за межі двору, бо відчував якою буде реакція. А я на той час ще не вирішив, чи варто виїжджати з міста». Щоночі прилітав літак і місто бомбили, а ізюмчани сиділи в бомбосховищі, цокаючи зубами і від холоду, і від страху. А зранку знову намагалися вийти з укриттів і придбати щось їстівне. За спогадами Юрія Голика за цей час були різні випадки і навіть ті, які неприємно вражали, бо дехто із напівзруйнованих магазинів у палаючому місті тягнув морозильні камери, телевізори та якісь меблі…

На початку березня в місті пропала вода, бо був пошкоджений водогін. Шостого березня рашисти бомбили завод, попали по підстанції, впала високовольтна опора і частина Ізюма залишались без світла. Тепла не було вже давно. Дев’ятого березня ракета влучила в будинок № 47 по пр.Незалежності і пошкодила дах, пробивши діру в під’їзді. У квартирі Голиків вилетіли вікна, погнулися двері. Чоловіки якось закрили дірку в даху, перекривши її арматурою та дошками, а знизу підбили плівкою, щоб не дуже протікало. І лише тоді Юрій зрозумів, що треба виїжджати.

Бомбосховище

Власне бомбосховище має два виходи та складається із багатьох кімнат, де люди збиралися групами. У кімнаті, де перебували під час бомбардувань Голики, було 17 осіб. Олена згадує: «Спочатку ми знайшли дерев’яний піддон і втрьох сиділи на ньому, потім вже назбирали їх більше і облаштували собі місце для ночівлі. Люди зносили до бомбосховища теплі речі, ковдри, подушки, бо було дуже холодно. То й ми настягували з дому, що було.В перервах між обстрілами бігали додому, щоб взяти щось поїсти і я страшенно жалкувала, що не напекла коржиків, бо їжі залишалося все менше. Важко згадувати, як ми там виживали, але ми всі дорослі, то нам було легше. Дітки часто плакали, бо було страшно і темно, коли світло вимкнули. Немовлят возили у візочках, гойдаючи по черзі. А ще врізалася в пам’ять велика собака, яку залишили господарі. Вона дуже боялась обстрілів, то ховалася біля нас».

Цементні вологі стіни, брудна долівка, вкрита цементним пилом, який піднімався при будь-якому русі, павутина та пакети зі сміттям. У бомбосховищі був і туалет, але його не підготували, то сморід розносився скрізь. Щоб було трішки тепліше, люди завішували двері ковдрами та клейонками. Дехто приносив з квартир стільці і проводив на них цілу ніч. А вдень кожен намагалися пробиратися до своїх квартир. Там було ще холодніше, але ж то був дім. «Декілька разів у бомбосховище привозили ковбасу з хлібом, печиво, рибу навіть дали один раз. Ми ділили їжу між собою і по кусочку діставалось всім. Доки було світло, то готували каші, гріли чай, і я навіть борщ встигла зварити. Той борщ, що залишився в каструлі, замерз, але і врятував нас, бо ми на вогнищі його зуміли розігріти і залюбки з’їли. Іноді ловили мережу інтернету і тоді могли переповісти один одному новини – це було важливо», – наголошує Олена.Про евакуацію населення люди, що ховалися в бомбосховищі не знали. Вони лише спостерігали, як поступово від’їжджали ті, у кого був власний транспорт чи знайомі з автівками. Ті, хто залишався, не втрачали надію на те, що ось-ось це жахіття закінчиться.

Дорога в безпеку
Виїхати сім’ї Голиків вдалося випадково. 12 березня, коли питання від’їзду на сімейній раді було узгоджено і люди шукали можливості це зробити, побачили недалеко від будинку автобус. Це було їхнє рятівне коло. Повідомивши про транспорт всіх, хто їх почув, схопили сумки і помчали до автобусу. Втім, з їхнього під’їзду скористалися цим транспортом лише молодий чоловік Максим та 70-річна жінка Аркадіївна, яка в калошах, притуливши до грудей сумочку з документами, теж встигла зайняти місце вже під обстрілами окупантів.Їхали в повній тиші, дослухаючись до вибухів та автоматних черг. Супроводжували 22 пасажирів троє військових та медичний працівник.

«Я сидів біля вікна і побачив з мого боку вибух, в автобусі все заскреготіло і він почав втрачати швидкість. Дивом водій зумів дотягнути вже під обстрілами до блок-посту, де нас почали висаджувати військові, прикриваючи собою. Серед пасажирів була жінка Ірина з великою собакою та багатьма валізами, а ще 85-річна бабуся, яка ледве могла пересуватися. Ірина ніяк не могла витягнути з автобуса пса, то «впіймала» декілька осколків, собаці перебило ногу, а водія та військового, які утримували двері, поранило. Всі інші перебігли до блок-посту, де нас розсаджували, вкривали, поїли чаєм і допомагали, як могли, хлопці, що стояли на блок-посту. Пораненим надали медичну допомогу, Ірині зашивали руку по-живому, бо не було анестезії – це те, що було на моїх очах. Саме вона і сказала, що бачила, як в наш автобус поцілила міна і його рознесло на друзки», – розповідає Юрій.

З 18 вечора до 4 ранку дорослі та діти сиділи в холодному укритті, не знаючи про своє завтра. Зранку військові зупинили «Урал» і знову ж таки під обстрілами завантажили пасажирів автобуса у велику автівку. Бабусю в прямому сенсі закинули в кузов. В темряві, нагнувши голови до колін, пасажири виїжджали з Ізюма у невідомість.Потім був короткий відпочинок в школі населеного пункту Долина, де люди зарядили телефони і випили чаю. І знову в автобусі дорога до Слов’янська.«Доки ми їхали, я весь час чула гуркіт літака. Військові, які супроводжували нас, наказали нахилити голови до колін. Ми слухалися і думали лише про одне – швидше б все це закінчилося. А виявилось, що попереду ще багато випробувань, – розповідає Олена. – Слов’янськ зустрів постійно виючою сиреною і величезним натовпом людей, які не могли сісти в потяги. Поїзди ще іноді зупинялися, але в них вантажили жінок з дітьми, а я зі своїми чоловіками на таке й не розраховувала. То шукали електричку, а з гучномовця повідомили, що рух електропотягів у напрямку Лозової зупинено. Втома і безвихідь брали своє. Хотілося просто десь заховатися або ж прокинутися від цього кошмару. І тут повідомлення: електричка до Лозової приходить на перший путь…

Як ми доїхали до Близнюків, як шукали волонтерів, щоб поселили знайомих у Лозовій, нас же в Близнюках чекали родичі, – не дуже пам’ятаю. Оговталися вже на вокзалі в Близнюках. Тихо. Спокійно. І назустріч симпатична жіночка із запитанням: «А ви знаєте, що вже розпочалась комендантська година?» .

« Я не хочу, щоб в моєму житті ще були такі випробування, – наголошує 22-річний Богдан. – Орієнтуючись в інформації, ще до початку воєнних дій я просив батьків почути мене і виїхати з міста заздалегідь, але ніхто мене не слухав. Кинути батьків я не міг, то зібрав важливі для мене речі і завжди їх носив з собою. Мама намагалася мені створити який-не- який комфорт, батько думав, як нас нагодувати, а я мріяв, щоб батьки згодились просто виїхати з того пекла».Найціннішим у людини є її життя, а в бомбосховищі, а потім в автобусі юнак декілька разів з ним прощався. Пізніше він зізнався, що йому було якось образливо, що не встиг досягти того, що задумав, і він трішки злився на своїх батьків, які не згодились з його думкою. Богдан зазначає: «Зараз ми у відносній безпеці, я пишу дипломну роботу і шукаю можливість заробити кошти. Вірю, що незабаром війна закінчиться. Не маю сумніву в перемозі України і в тому, що своє майбутнє я будуватиму лише тут – на рідній землі».

Життя без дому

12 березня сім’я Голиків вважає своїм другим днем народження, бо їм дійсно пощастило. Зараз вони внутрішньо переміщені особи – люди, які не мають власного житла, не мають роботи і не знають свого майбутнього. Так, вони отримують гуманітарну допомогу, дякують долі за можливість жити, допомагають родичам по господарству, шукають хоч якусь роботу і … щогодини перевіряють стрічку новин та намагаються додзвонитися до рідних чи знайомих, друзів чи приятелів … до кого-небудь, хто в Ізюмі, хто знає, чи не зруйновано ще їхній будинок. Адже в двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі залишилися не лише дорогі серцю речі, там залишилась їхня душа, яка прагне повернутися додому. Нехай напівзруйнованого, замінованого, але РІДНОГО дому. Ірина Воронкіна https://www.nove.in.ua