Схід і Захід разом. Про доброту людей Закарпаття
Наше місто Ізюм почали обстрілювати вже на другий день війни. Спочатку не вірилось, що це продовжиться довго, але з кожним днем наше становище погіршувалось. Снаряд де ми проживали зруйнував наш будинок . Прийшлось перейти жити в підвал. Там ми проіснували майже два тижні, а коли в зруйноване місто вдерлись окупанти ми вирішили евакуюватись.
Вже майже три місяці, як ми знаходимось на Закарпатті. Їхали ми сюди не знаючи, що нас очікує і чого гріха таїти з деякою пересторогою. Але наші хвилювання, щодо прийому на Закарпатті не підтвердились. Так як нас прийняли з першої хвилини на цій землі ми не очікували ніколи. Кинулось в очі, як волонтери вже на вокзалі почали нами опікуватись. Такого щирого бажання нас обігріти, допомогти вирішити всі наші питання ми не очікували. А питань виникло багато. Те, що ми з жінкою пенсіонери це пів біди, але з нами ще мій батько, якому 96 років, інвалід війни І групи. Та все склалося, як най краще. Нам запропонували тимчасове житло і їжу в с. Сімер в дитячому садочку. Треба сказати про наш стан на той день. Ми були збуджені, знервовані, розгублені, а тут до нас підходять працівники садочку і з щирою усмішкою заспокоюють нас, допомагають буквально у всьому і ти не помічаєш сам, як робишся м’якшим, починаєш посміхатися у відповідь і вже твої проблеми не такі страшні. І вже ти розумієш, що головне, що ми вирвались з цього пекла і ми живі.
Так ось про людей, які в тяжку хвилину допомогли нам пережити цей жах війни. Це в першу чергу колектив дитячого садочку в с. Сімер, який очолює прекрасна чуйна людина Галас Вікторія. Люди допомагали нам у всьому, а саме головне вони з нас біженців зробили єдину родину. І коли прийшов час розставатись було дуже тяжко, бо ми так всі здружились.
Коли наші воїни погнали ворога наша рукавичка почала розпадатись. Люди потяглись до рідних домівок. А в нас почалось друге життя. Повертатись нам нікуди. Ізюм під окупацією, а житла немає. Не знаю може ми такі везучі, але коли нас перевели жити в гуртожиток Перечинського професійного ліцею с. Сімер, ніякої різниці в побуті, а головне в ставленні до нас ми не відчули. Така ж щирість в стосунках, така ж тяга в цих людей допомогти нам біженцям. Директор ліцею Келемен Марія Юріївна, заступник директора з навчально-виховної роботи Герич Марта Василівна, завідувач господарством Желізка Світлана Єгорівна, комендант Полинець Ганна Андріївна, шеф-кухар Ференці Марія Михайлівна і наші професіонали своєї справи кухарі Олена та Іра роблять все від них залежне, щоб ми відчували себе, як вдома.
Як не згадати тих працівників цього закладу слюсарів, столярів, сантехніків, сторожів, чергових по гуртожитку, прибиральниць, які вдень та вночі слідкують, щоб все працювало без збоїв. Низький уклін вам за це. Хай щастить вам по життю і скорішого миру нам усім.
З повагою і вдячністю наша сімʼя: Нога В.І., Нога Є.В. та Нога В.О.
м.Ізюм