Прийшла золота осінь. І знову виникають актуальні запитання. Бо те, чим ми дихаємо, хіба не є особливо важливим фактором, що впливає на наше здоров\'я? Те, що ми бачимо, хіба не формує наш настрій? І взагалі, що треба було зробити з людиною, аби її ставлення до навколишнього середовища зазнало значної деформації? На ці запитання відповісти не просто. Адже як не крути, а ми спокійно дивимося на купи сміття серед вулиць. І навіть, коли з\'являється деякий протест, говоримо одразу про своє безсилля.
   Не знаю, чи було так завжди, але від того, що оточує мене нині, стає моторошно. Туалетний папір на деревах, лушпиння насіння навколо лавочок, важке смердюче повітря, зграї собак. На всьому цьому виховуються діти, тут зростає наше майбутнє. Про яку Європу можна говорити?!
  Порожня балаканина навколо цих проблем близька кожному. Проте ніхто і палець об палець не вдарить, аби змінити ситуацію. Бо, бачте, переконаний: один в полі не воїн. До того ж, до власної незалежної думки ще треба дорости. То, що ж під силу одному? Чого можна легко досягти гуртом? Давайте сядемо і ретельно подумаємо.....

  Прийшла золота осінь. І знову виникають актуальні запитання. Бо те, чим ми дихаємо, хіба не є особливо важливим фактором, що впливає на наше здоров\'я? Те, що ми бачимо, хіба не формує наш настрій? І взагалі, що треба було зробити з людиною, аби її ставлення до навколишнього середовища зазнало значної деформації? На ці запитання відповісти не просто. Адже як не крути, а ми спокійно дивимося на купи сміття серед вулиць. І навіть, коли з\'являється деякий протест, говоримо одразу про своє безсилля.

   Не знаю, чи було так завжди, але від того, що оточує мене нині, стає моторошно. Туалетний папір на деревах, лушпиння насіння навколо лавочок, важке смердюче повітря, зграї собак. На всьому цьому виховуються діти, тут зростає наше майбутнє. Про яку Європу можна говорити?!
    Порожня балаканина навколо цих проблем близька кожному. Проте ніхто і палець об палець не вдарить, аби змінити ситуацію. Бо, бачте, переконаний: один в полі не воїн. До того ж, до власної незалежної думки ще треба дорости. То, що ж під силу одному? Чого можна легко досягти гуртом? Давайте сядемо і ретельно подумаємо.
По-перше, необхідно потурбуватися про стан повітря. Що його засмічує - відомо кожному. Ситуація в Ізюмі далеко не найгірша: заводи - основні забруднювачі - майже не працюють. Кількість автомобілів ще не перевершила допустиму межу. І хоча іноді відчувається запах спрацьованих газів, це ще далеко не так трагічно, як могло б бути. Спалювання трави і сухого листя - тривожно насправді. Дим такого вогнища містить канцерогени. Котельні також забруднюють атмосферу міста. І добре, що тільки взимку.
Що можна запропонувати? В першу чергу - розширювати зелений фонд міста. Якщо б кожен посадив біля свого будинку деревце, їх би стало мало не на 50 тисяч більше. А ще, може, зникла б спокуса ламати дерева. Сподіваюся, хоча б особиста праця у повазі. Хоча, сумніваюся і в цьому. Організувати масовий полив також можливо - було б бажання.
    З котельнями важко придумати щось радикальне і діюче. Ідеально було хоча б поступово переходити на альтернативні джерела енергії, і використовувати те ж сухе листя, сіно, продукти людської життєдіяльності тощо. Але це, як відомо, процес складний і з точки зору бюрократичних процедур, і з точки зору фінансових аспектів. Можливо, в такій ситуації було б доцільно просто змінити обладнання, зробивши його менш енергоємним. А ще врахувати нормальні побутові вимоги: рівень обігріву оселі має бути 19 0С - 21 0С (ніяк не 25 0С і більше). Це - абсурд. Адже пос- тійно підвищена температура шкодить здоров\'ю. А зменшиться потужність котелень - зменшаться викиди в повітря, знизиться абонентна плата за тепло.
    По-друге, слід подбати про воду і грунт. Скажімо, наш Донець забруднений "гірше вже нікуди". Без сліз на річку не можна дивитися. Прибережні території - чудовий приклад того, якими телепнями можуть бути люди, щоб допустити до такого зубожіння колись пречудову природу. Власне кажучи, приблизно в такому ж стані знаходиться і майже вся територія лісу і міста. Всюди, дійсно всюди, око спотикається об сумні пейзажі. І млосно стає від розуміння того, що це все зробили люди...
    Колись іноземці пропонували почистити нашу річкову артерію. Можливо, їх умови передбачали певні втрати для нас, але ж визнаємо чесно: ми самі цього не зробимо. І логічніше залучити спеці-алістів з інших країн, аніж жити у брудному середовищі. Буде дано своєрідний старт. А потім ми будемо власноруч підтримувати в необхідному стані воду, контролювати всі можливі джерела забруднення, проводити профілактичні чистки. І до цієї роботи слід залучати людей, що стоять на обліку в центрі зайнятості. (До речі, їх же вигідно наймати і на інші роботи, пов\'язані із досягненням екологічного балансу).
   Смітники - найсумніша частина цієї розмови. Вкотре повертаюся до неї, щоб, нарешті, спробувати зрозуміти, що можна зробити. Перша думка - нічого. Друга - покарати, вибачте на слові, недоумків, які викидають непотріб на вулиці. Але, чудово розумію, це - не вихід. Відштовхнемося від правильної фрази: "Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять..."
    Найчастіше "автори" смітників - жителі найближчих територій. А якщо розпитати у сусідів, нескладно вийти і на винуватця бруду. Далі вручити йому "почесне відро і лопату": і вперед - робити добро, інакше карколомні суми штрафів. Можливо, тоді, перш ніж вивозити чергову порцію отрути в ліс, дядечко задумається, а чи не вигід- ніше "справити нужду" в призначених для цього місцях?
     За голову хапаєшся, коли бачиш, що діється навколо смітників. Комунальники ставлять великий контейнер якнайближче до житла (ну, щоб ноги не відпали далеко носити відра). Та у вас немає сил пройти й цих 10 метрів: неодмінно треба жбурнути пакунок сміття кудись в бік контейнера. У чому тут логіка? У безкарності…
   Тепер про зграї собак. Можливо, це не має прямого відношення до екології, проте це теж - показник. Донедавна кількість чотириногих безхатченків контролювалася методом відстрілу. Нині цей метод вважається негуманним. А мені здається, що гуманність - це категорія ставлення до людини, бо human у перекладі означає людина. І зграї голодних і часто хворих на сказ тварин - свідчення негуманного ставлення до самих нас. Воно б нічого, якби діти і дорослі не ходили вулицями. Тоді б все було добре. А так добросусідства не виходить. Бо окремі бездушні господарі породжують бродячих собак і кішок. А вся громада страждає. То тут, то там лунають тривожні крики. Запах крові привертає увагу, чутно гавкіт, потім - швидка допомога. І стає страшно за себе і своїх близьких. Хто знає, хто наступний не сподобається собаці.
   Хіба це гуманно? Це більше схоже на блазнювання, а не на крок у світле майбутнє.
   Але всього цього замало. Чисто не буде. Як не буде і хоч маленького "дякую". Буде величезне - "ось вам" - у вигляді нової порції сміття.
   В чому ж проблема? Мабуть, у нашому менталітеті. у звичці сприймати життя як дане і не від нас залежне. Доти, доки ми кидатимемо несвідомо відходи, плюватимемо собі під ноги, ми будемо такими. Ми заслуговуємо того, що маємо, хто б що не казав. І хіба нам не соромно? 
    Думаю, у підсвідомості, ми все розуміємо. Але тоді чому так погано? Може, тому, що не закриваємо воду, не вимикаємо світло, залишаємо увімкненим телевізор? Думаємо, що "все одно ніхто не помітить" або "це останній раз"? Живемо за принципом: "А якось буде". І такою поведінкою просто свідчимо, що самоповаги до самих себе немає. Власне, як і розуму. От, що треба втовкмачити в голову кожному, з дитинства, щоб це стало звичкою, рефлексом, стилем життя. Щоб така поведінка була не дивиною, а навпаки - безвідмовним обов\'язком кожного. Ось тоді вже буде по-іншому сприйматися довкілля, буде гармонія і порозуміння.
   Цих слів катастрофічно мало. Та почавши із себе, прямо сьогодні, цієї ж миті, зробимо крок назустріч чистоті, назустріч новому справжньому життю. Варто, повторюю, тільки захотіти. І, може, колись літнім вечором у затінку дерев відчуємо єднання із нашою першою оселею - природою. Вона ж бо є для нас.
   Якщо кожен зробить маленький крок - станеться величезний поступ. Ми разом протопчемо стежину до нашого майбутнього. І вималюємо його таким, яким хочемо бачити.

О.ЛІСТРАТОВА, 
слухач школи молодого журналіста.