“24 лютого, коли почали стріляти, ми були у Харкові. Вранці почалися вибухи, потім нам сказали, що на роботу не потрібно йти до окремого розпорядження. Ми вагалися – їхати в Ізюм чи залишатися в Харкові. Потім вирішили поїхати в Ізюм. По-перше, там своя квартира. По-друге, там батьки наші. Ми думали, що там нас омине. Ця квартира в Ізюмі… Це була наша віддушина. Ми жили цією квартирою, в нас там такий чудовий краєвид, хотіли в ній на пенсії жити”, – розповідає Анна (на її прохання ми змінили ім’я). Жінка каже, що ввечері 24 лютого в Ізюмі було набагато тихіше, ніж у Харкові. Тож родина вирішила залишитися тут, а Анна навіть почала кликати до себе колег. Але на початку березня ситуація різко змінилася.
Наслідки російської окупації Ізюму ми бачимо з перших днів звільнення Харківщини у вересні. Масові поховання вбитих цивільних, розбиті будинки, знищена інфраструктура – картинка, що, на жаль, стала звичною для місць, де побували окупанти. Анна і Марина – одні з тих місцевих, кому вдалося не лише виїхати з міста, але й уникнути загибелі під завалами сумнозвісного будинку на Першотравневій, 2. Для багатьох їхніх сусідів він став братньою могилою.

Анна, її чоловік та син зустріли повномасштабне вторгнення у Харкові. Вранці 24 лютого родина почула перші вибухи і вирішила їхати додому – в Ізюм.

“Ми тоді поїхали до батьків. Купили продуктів, всього… Тоді все було так тихо, добре, спокійно… Я ще співробітникам своїм пропонувала приїхати до нас, бо в Харкові вже було неспокійно. Спочатку прилітати почало по краях Ізюма. Мама бачила на власні очі велетенський нерозірваний снаряд. Але нас воно тоді ще не зачіпало”, – пригадує Анна.

Вже ввечері того ж дня родина була у своїй квартирі в Ізюмі, на Першотравневій. Тут вони і зустріли перші авіаудари, які почалися проти ночі 3-го березня. Втім, за словами жінки, це був лише початок. Найстрашнішою вона називає ніч з 3-го на 4-те березня.

“Авіаудари були настільки сильними, що це не можна передати словами. Це тільки емоції вперемішку зі сльозами. Сиділи ми у підвалі, близько 50 людей. Дуже багато дітей було у нас в підвалі”, – розповідає Анна.

Марина – сусідка Анни і по будинку на Першотравневій, 2, і по підвалу, де на початку березня почали ховатися місцеві жителі. Спочатку, пригадує жінка, у підвал спускалися на кілька годин, а з 3-го березня люди вже почали там жити.

“В перші дні березня ми уже почали там ночувати. Кожен обладнав собі спальні місця. Якщо спочатку були сидячі місця, то тоді вже з’явилися надувні матраци і лежаки. Одна родина принесла надувний човен. Постріли тоді вже не закінчувалися. З 2-го на 3-тє березня почалися авіанальоти, які чергувалися з “Градами”. Цей звук… Я думаю, це найстрашніший звук війни, який можна почути”, – пригадує жінка.
Сусідів, з якими випало жити в підвалі, жінка називає ріднею. Каже – ділити доводилося усе.

“Коли ми чули свист літака, ми ставали в коло і обіймали одне одного за плечі. Дітки ставали всередину і ми щільно притискалися одне до одного. Одночасно усі починали читати “Отче наш”. За цей час всі сусіди стали одне одному і мамами, і татами. Тоді вже не було хліба. У кого залишилося печиво, сухарі, черствий хліб, то приносили дітям. Ми ж ще намагалися якось гріти воду, щоб зробити чай. Газу не було вже, але світло було, і ми кип’ятили у мікрохвильовці воду. Сусід дядя Ваня постійно хвилювався, щоб нам було комфортно дихати – бо у підвалі була не плитка, а пісок і люди з астмою чи бронхітом не могли дихати. Дядя Ваня бризкав водою на підлогу з певною періодичністю. Кожну ніч він, як батько, стежив за усіма, щоб всім було тепло”, – розповідає Марина.

І Марина, і Анна кажуть, що росіяни били по місту з певною періодичністю – між атаками проходило по 45 хвилин.

“Вже з часом ми зрозуміли, що кожен наліт має 45-хвилинну перерву. Спочатку в ці проміжки були тільки сльози, а потім ми навіть почали жартувати. Перший час я не могла стримувати емоції і мене заспокоювала моя 12-річна дитина. Мене трусило, зуби торохтіли ще тривалий час після бомбардування”, – говорить Марина.

Евакуація

Анна каже, що ці 45-хвилинні паузи між атаками і врятували життя її родині – цього часу вистачило, щоб вона, разом з чоловіком та сином, виїхали з міста.

“Страшна ніч з 3 на 4 березня… Ми тоді зрозуміли, що їм для чогось потрібно 45 хвилин. Оце вони накидують на нас бомби і потім 45 хвилин ми там собі сидимо і чекаємо. 4 березня, коли ми таки вирішили тікати, ми дочекалися чергових ударів і потім розуміли, що у нас є 45 хвилин на все. Ми кидали усі речі, в квартирі у мене стояли в рамках 2 фотографії. Одна – наша сімейна, друге – іконка. Я взяла цю іконку і з нею ми поїхали. Звичайно, що було страшно. Спочатку ми ще заїхали до моєї матері, яка відмовилася виїжджати, потім – до матері чоловіка, яка поїхала з нами, бо перед тим в її хату потрапив “Град””, – розповідає Анна.
Родина рушила в село Піски-Радьківські, але невдовзі росіяни окупували і його, тому тікати довелося знову.

“Це село, до речі, теж нещодавно звільнили. А тоді, коли вже над цим селом почали літати літаки, ми тікали через Лиман, Слов’янськ, Краматорськ…”, – каже жінка.

Виїжджати тоді ж наважилася і родина Марини.

“Ми бачили, як деякі сусіди стрибали в машини і їхали куди очі бачать. Не було ніяких родичів – їхали просто в нікуди. В нашому випадку, була лише одна дорога на Донецький напрямок, бо вже підірвали мости в бік Харкова. 4 березня зранку ми вирішили виїжджати. Уявіть, ми планували десь пересидіти і повернутися… В мене залишилося там дві папуги. Я віддала ключі сусідам, щоб вони за ними доглядали. Але тепер я розумію, наскільки це все було неважливо”, – розповідає Марина.

Жінці вдалося залишити місто ввечері 4 березня.

“Коли ми виїжджали, місто вже було побите. Дорогою до нас доєдналися мої батьки. Але тільки-но ми піднялися на гору Крем’янець, то відчули. що пробили колесо. На цій горі були дуже сильні прильоти і нам було настільки страшно… Домкрат чомусь не спрацював, сусід виламав дорожній знак і ним ми втрьох підняли машину. В цей момент почали летіти “Гради”… Це було дуже страшно, але ми хоча б виїхали…”, – каже жінка.

Марина опинилася у Дніпрі, Анна – у Харкові. Там жінки і дізналися страшну новину – їхнього будинку на Першотравневій більше немає. Немає і підвалу, під завалами якого опинилися десятки їхніх сусідів.

Братня могила

9 березня, близько 7-ї години ранку росіяни вдарили по будинку на Першотравневій, 2. За деякими свідченнями, будинок нищила і авіація, і танки. Марина дізналася про загибель сусідів, які встигли стати рідними, ввечері того ж дня.

“9 березня, коли будинок наш було знищено, ми вже були у Дніпрі. Коли я побачила новини, сказати, що це була істерика, це нічого не сказати. В будинку залишилося багато людей, дуже багато. Але авіабомба була сильніша за нашу, за їхню віру, і мабуть, вона була не одна.”, – каже Марина.

За її словами, двоє сусідів – Олена і Микола Рибалко, загинули майже миттєво.

“Їхні тіла були неначе вклеєні. Вони ніби спаялися у вогні. Ми до останнього вірили, що сусіди поїхали… Але коли опублікували списки загиблих, ми зрозуміли, що мало кому вдалося виїхати”, – говорить Марина. Анна додає, що подружжя було дуже світлим, вони допомагали сусідам і до повномасштабного вторгнення, і під час нього.

“Олена – білоруска. Вона взагалі така була… Підтримувала порядок у під’їзді. Гарна родина була. Дітей у них не було. Кажуть сусіди, що коли знайшли їх, вони обіймалися. Загинула ще Жанна Кузнецова. Їй вже багато років було. Спочатку вона навіть не спускалася у підвал, чоловік носив їй хліб. В результаті, вона спустилася у підвал і там же загинула”, – розповіла Анна.

На той момент в підвалі будинку ховалося більше 50 мешканців. Через щільні обстріли їх не змогли врятувати з-під завалів. На Першотравневій обірвалися життя цілих родин. Так, тут загинуло одразу кілька поколінь сімей Столпакових та Рєпіних.

Після пекла

Повернутися в Ізюм Анні вдалося тільки після деокупації, на початку вересня. Вперше за півроку вона побачилася з матір’ю, яка відмовилася виїжджати в березні.

“Мама тоді залишилася в Ізюмі, не захотіла їхати. Вона прожила з батьком 46 років, а минулого року його поховала. І вона сказала: “Я не поїду”. Взагалі, розумієте, ніхто не сподівався, що це буде так… Що це так буде взагалі. Ми з Харкова виїжджали на 2-3 дні. З Ізюма – також – на 2-3 дні. І думали, що це жахливий сон. А потім, коли виїхали, зв’язку з мамою майже не було. Іноді вона проходила 7 км, щоб знайти, де був зв’язок, і так нам телефонувала. Дякувати богу, що зараз з мамою усе добре”, – розповідає Анна.

У Марини в окупації залишалися близькі родичі. Одна з них не дожила до звільнення міста.

“Там залишалися двоюрідна сестра, чоловік, рідна тітка, їхня сваха. Вони перебували у бомбосховищі, це їм врятувало життя. Але бабуся була діабетиком. Коли зайшли росіяни, не було змоги роздобути ліки. Жінка померла в дуже сильних муках. Мало того, що вона сама мучилися… в їхньому бомбосховищі було десь 80 людей, і її смерть була дуже страшною”, – розповідає Марина.

Гідно поховати тіло жінки змогли тільки через три місяці після смерті.

“Не було змоги поховати тіло – не було змоги доїхати до кладовища, а рух містом був заборонений. Рашисти відбирали будь-який транспорт. І от тіло цієї бабусі лежало 3 дні. Потім вирішили поховати у дворі, але якимось чудом, коли зять йшов за речами, щоб її одягнути, їхала машина з 200-ми. Їх слізно попросили довезти бабусю до кладовища. Це були рашистські солдати, а водій був наш, місцевий. Цей чоловік погодився попри те, що тоді за поховання треба було заплатити від 7 до 11 тисяч гривень. Просто щоб відвезти тіло на кладовище. Але тоді вже ні в кого не було таких грошей. Коли зять запитав цього чоловіка, що він йому винний, той відповів: “Нічого, у мене є маленька донька, якщо у вас є цукерки, я вам буду дуже вдячний”, – каже Марина.

Повертатися додому жінка поки не готова:

“Я ще морально і фізично не готова побачити цю братню могилу під тим, що було моїм будинком”.

Ярослава Вольвач  https://bihus.info