Панує думка, що  Харківщина – російськомовний регіон. Насправді ж процес деукраїнізації  нашого регіону проводився наполегливо і цілеспрямовано. У тридцятих роках  минулого століття, як писала у своїх спогадах учитель біології середньої школи №12 Алла Григорівна Ткачова, цей навчальний заклад,  на той час залізничний, став першим російськомовним в Ізюмі. Батьків, в основному працівників паровозоремонтного заводу,  станції Ізюм,  що підпорядковувались Південно-Донецькій залізниці, як і вищезгадана школа,  запрошували до спеціальної служби , «пропонували» написати заяву про згоду навчатися в російськомовній школі №12. Це була перша ластівка  деукраїнізації, згадує Алла Григорівна. Бо потім російськомовними поступово стали майже всі школи міста.

Перед Великою Вітчизняною війною в Ізюмі залишилось усього дві школи,  де викладали на українській мові. То були школа №2 (на Пісках) та №13 (наразі  №10 по вул. Чапаєва).

У 60-ті роки минулого століття українську мову можна було і зовсім не вивчати – досить було  батькам написати заяву та й годі. І все це призвело до  того, що в нашому регіоні почали розмовляти на «суржику», так званому харківсько-донецькому діалекті,  тобто ні по-українськи, ні по-російськи.

У редакції нашої міськрайонної газети існувало чітке правило: працівники, коли знаходились на роботі, розмовляли суто українською,  в інших випадках (в разі потреби спілкуванняя з відвідувачами) говорили  як українською, так  і російською.   Винятком були  Йосип Іванович Лютий, Степан Аврамович Іщенко, Іван Єгорович Мірошниченко та Іван Миколайович Чернишов. Вони  були вірні рідній  мові.  Завжди і повсюдно говорили українською.

Сьогодні, як і  вже багато років тому, наша газета  виходить на українській мові.  Журналісти зобов’язані  знати її досконало.  Хоча спілкуються між собою та з відвідувачами в залежності від потреби тією чи іншою мовами.

Володимир Бондаренко, ветеран журналістики.