Все далі в історію відходять події самої страшної, самої жорстокої і кривавої війни XX століття – Великої Вітчизняної. Та пам’ять про неї жива. Вона живе у скромних обелісках і пам’ятниках, у братських могилах радянських воїнів, що загинули на полях боїв і навіки залишилися лежати в Ізюмській землі. Події цієї війни залишили незабутній слід в історії нашого міста і краю, бо не має на Ізюмщині сім’ї, яку б не опалила Велика Вітчизняна війна. В наш нелегкий час дуже важливо не втратити цю пам’ять, донести її до наступних поколінь. Все менше серед нас залишається ветеранів, учасників війни, а їх розповіді, спогади неоцінені для нас. Бо ми, сучасники, знаємо про війну з архівних документів та спогадів ветеранів.

Після розгрому гітлерівців під Сталінградом радянські війська розпочали операцію по визволенню Донбасу. Зимою і навесні 1943 року Ізюм опинився в центрі крупних воєнних дій. Уже в січні почався наступ, в якому приймали участь Південно-Західний і Південний фронти. Головну задачу виконував Південно-Західний фронт під командуванням генерала Ватутіна М.Ф.

Наступ розпочався 29 січня 1943 року ударом 6-ої армії під командуванням генерал-лейтенанта Харитонова Ф.М. по напрямку Балаклея і Ізюм і далі на Красноград і Новомосковськ. А наступного дня 1–а Гвардійська армія під командуванням генерал-лейтенанта Д.Д.Лелюшенко почала наступ у напрямку Красного Лимана. Противник оказував неабиякий опір. Та дії радянських військ були стрімкими і виключно маневренними. Наступ розвивався успішно. Уже 31 січня 267-а стрілкова дивізія 6-ої армії звільнила місто Сватове, а 2 лютого – Борову. Командування 6-ої армії поставило завдання, як найшвидше звільнити Ізюм, тим самим перерізати шляхи, що зв’язували Харків з Донбасом, і які ворог використовував для посилення Харківської групіровки військ. Ось як згадує про ті події командир 267 стрілкової дивізії В.А.Герасімов: «Через Изюм двигались автоколонны с немецкими войсками. Поэтому невозможно судить о силах противника в городе в каждый определенный момент. Неизвестны были и силы постоянного гарнизона Изюма. Я получил ограниченные сведения о том, что Изюм используется оккупантами как перевалочный пункт, головная станция и как место отдыха и переформирования частей. Впоследствии эти сведения в основном подтвердились.»

Виконуючи задачу по визволенню Ізюма, 267-а стрілкова дивізія форсованим маршем пішла до Ізюму, звільняючи Піски Радьківські, Червоний Оскіл, а 3 лютого – Капитолівку. Саме в Капитолівці розташувалася оперативна група штабу дивізії. У своїх спогадах командир 267-ої стрілкової дивізії В.А.Герасимов розповідає: «Опергруппа штаба дивизии прибыла в Капитоловку в сумерках с одним взводом разведроты. Одного взгляда было достаточно, чтобы понять, что ждать подхода соседей нельзя. У фашистов были танки. Обнаружив подход наших полков, они навязали бы нам бой в открытом поле, вызвали бы резервы и арлиллерию.»

Треба додати, що розрив з сусідами: праворуч – 106-ою мотострілковою бригадою і ліворуч -35-ою Гвардійською стрілковою дивізією 1-ої армії, досягав двадцяти кілометрів. І.М.Стельмашонок, офіцер штабу артилерії 267-ої стрілкової дивізії, згадує: «Обстановка требовала решительных действий. Нужно было нанести по вражеским войскам неожиданный удар, чтобы они не успели использовать танки, вызвать резервы и авиацию. Поэтому командир дивизии В.В.Герасимов решил немедленно готовиться к наступлению, не ожидая подхода соседей.»

Всі учасники тих подій згадують, що ніч з 4 на 5 лютого була дуже темна, був сильний вітер, мела позьомка. Обстановка була складною. Та місцеві жителі допомагали бійцям: супроводжували розвідників, допомагали вийти на вигідні для атаки рубежі.

Командир дивізії полковник В.А.Герасімов прийняв рішення атакувати противника вночі, без артпідготовки, щоб менше постраждало місто і його жителі. Полкам він поставив завдання: 848-му стрілковому майора А.І.Янчука – нанести удар в центр міста і вийти на його західний край, 844-му під командуванням майора Г.А.Кісільова – наступати від сіл Червоний Оскіл і Діброва в північно-західному напрямку і звільнити південну частину Ізюма, 846-му майора Є.Г.Розщупкіна і 845-му артилерійському полку підполковника С.Я.Шрамкова – наступати на Гнидівку, відрізаючи ворогу відхід на Балаклею. Пізно ввечері 4-го лютого розвідники повернулися з окраїн міста і полки вийшли на ісходні рубежі.

«По сигналу ракет и трех орудийных выстрелов батальоны устремились в город. Остальное решил натиск, штыки, автоматы и гранаты. Немцы не любят ночных боев. Ими овладела паника. Как описать ночной бой? Это невозможно. Тысячи людей, выстрелы, взрывы гранат. Главное то, что полки строго выдержали свои границы и не было случая стрельбы по своим. К рассвету город был освобожден. Значительная часть немцев бежала на север и северо-запад. Их танки и часть автогрузовиков проскочили на Балаклею. Отдельные группы прятались в садах, на чердаках и даже в колодцах»,- так згадує події тієї ночі 5 лютого 1943 року учасник визволення Ізюма командир 267-ої стрілкової дивізії В.А.Герасимов.

Сумну картину являло собою наше місто після визволення. Кореспондент газети «Правда» П.А.Лідов у листі своєму другу писав, що Ізюм виділявся серед звільнених від німців міст «как совершенно мертвый, безлюдный, холодный и пустой город».

І все ж життя тривало...

І сьогодні ми низько вклоняємося ветеранам, учасникам Великої Вітчизняної війни. Вітаємо всіх ізюмчан із Днем визволення міста!
Ольга Махортова, директор Ізюмського краєзнавчого музею.