- Мамо, як я не хочу йти до школи, - сказала моя маленька третьокласниця Леся напередодні першого вересня.
- Чому, люба? – запитала я донечку.
Якщо чесно, була шокована її несподіваним зізнанням.
- Поглянь, яка в тебе гарна сукеночка, черевички, модний рюкзачок. Ти ж сама із задоволенням обирала шкільне приладдя. Пам’ятаєш, як раділа ?
- Пам’ятаю, мамо, але все одно не хочу.
- Лесюню, мила, невже ти не скучила за своїми друзями, за вчителями?
- Скучила, скучила, хочу зустрітися з Оленкою, з Петриком, - загорілися оченята у дівчинки.
- От і добре, - швиденько переводжу мову в позитивне русло. – Тим більше, що в цьому році ще ж і сестричка Ліза йде до першого класу. Який приклад ти подаси їй ? Лізочко, завтра ж до школи, підеш з Лесею?
- Мамочко, хіба завтра не в садочок?
Я лише мовчки зітхнула. Ну, чому мої діти так не люблять ходити до школи? Наче Леся і вчиться не гірше за інших, і активна, бере участь в шкільних заходах, співає, танцює. А період з 1 вересня по 30 травня перетворюється на якісь тортури для нас усіх.
Спілкуючись з подругами, я зрозуміла, що в них зі школярами така ж ситуація.
- Що ви з ними робите на уроках ? – питаю приятельку Наталію, яка все життя працює в школі вчителькою.
- Що тебе непокоїть?
- Певно, те ж саме, що і всіх батьків, - як зробити навчання комфортним і максимально продуктивним?
- Приблизно це покликана зробити і освітня реформа.
- Поясни, - прохаю Наталію, а сама готуюся до цікавої і водночас непростої розмови.
- Розумієш, реформа – це складно і нешвидко. Адже до всього нового люди завжди ставляться, м’яко кажучи, скептично.
По – перше – це дванадцятирічна система навчання, тобто лише через дванадцять років ми почнемо отримувати перші результати нової освіти.
- Це все? Що ж реформуватимуть цілих дванадцять років?
- Реформи почалися вже. Ось ти, наприклад, знаєш, що батьки першокласників і п’ятикласників мають право обирати одну з декількох програм, за якими навчатимуться їхні діти?
- Дійсно?
- Так. Треба лише спілкуватись з вчителем, і ти все швидко зрозумієш. Загалом, одним із напрямків освітньої реформи є тісна співпраця учнів, вчителів і батьків, і, як наслідок, спільна відповідальність. Це називається педагогікою партнерства. А тому на бажання дитини ходити до школи впливає не лише кваліфікація вчителя, та його організаторські здібності, а й чималі зусилля з боку батьків, їх підтримка і, здебільшого, розуміння власної дитини.
До речі, змінено стиль викладання. Тепер він переважно в ігровій формі. Та і взагалі учбовий процес більше направлений на розвиток здібностей і талантів учнів замість накопичування знань.
- Це ж, певно, вчителям треба переучуватись ? – продовжую бесіду з приятелькою.
- Скоріше – перелаштовуватись. Адже і вчитель має професійно зростати, бо 20% навчальної програми буде формувати на власний розсуд.
- Це дійсно цікаво, бо навчання дитини може стати надзвичайно результативним і досить креативним. А що ще нового дасть реформа нашим дітям?
- більше уваги приділятиметься фізичному вихованню і розвитку. І першим кроком до цього є заміна парт на одномісні. Такі столики можна рухати у будь – яких напрямках, з їх допомогою ділити дітей на команди, переставляти в залежності від теми і мети уроку, а це, в тому числі і рух, і розумний підхід до фізіологічних особливостей дитини.
- Боже, як гарно, таке враження, що ця реформа ідеальна.
- Ну, насправді все відносно. є деякі речі, які мені особисто не подобаються.
- Що ж саме?
- Розумієш, я вважаю, що сучасний світ, технології і таке інше – це добре, але, як кажуть, має бути міра, так звана межа, яку не переступити. На мою думку, «живу» паперову книгу не лише не заміниш електронним підручником, а цього категорично робити не треба.
- Чому? Ґаджети – це ж так модно, і , певно, дуже позитивно.
- Використовувати електронні засоби навчання треба – без цього нікуди, як кажуть. Але це варто робити не замість книг, а паралельно з ними. Дитина має тримати в руках не лише підручник, а й художню літературу, читати старі добрі казки, знати, що книжка лежить на полиці, що до неї завжди можна повернутись, навіть, коли пропав інтернет, коли немає електроенергії або просто , коли з’явився настрій для книгочитання. Навіть запах книги не заміниш нічим. Ти згодна зі мною?
- Так, відмовлятися від книг не можна.
- Стосовно ж того, що твої дівчатка не мають бажання йти до школи, можуть бути різні причини.
- А ти, що думаєш, як педагог?
- Розумієш, ми з тобою в якому віці пішли до першого класу?
- Я майже у вісім років.
- І я так само.
- А Леся та Ліза?
- Дівчаткам ще й шести не виповнилося як я їх записала в перший клас.
- Ну, от. Ти майже на три роки вкоротила донькам дитинство. Сама, своїм материнським рішенням. Що ти робила в 5 років? Гралася ляльками, ходила в дитсадок і ні про які уроки навіть не думала. Так?
- Так.
- То чому ж ти хочеш тепер, щоб твої «ляльки» любили школу? Лесі лише 8 буде у листопаді, а вона уже в третьому класі, а Лізі 6 в кінці жовтня, а дівчинка школярка. Ось тут і треба шукати причину.
- Так дванадцять років вчитись! Вони ж в школі й заміж повиходять.
- Вони й так можуть повиходити, якщо ти не вчитимеш їх правилам життя з самого малечку.
Батьки! Пожалійте власних дітей. Якою б сучасною і реформованою не була школа, маля ще не готове прийняти кардинальні зміни власного життя. Фізіологію і психологію не перестрибнеш. От саме про таку взаємну відповідальність школи, вчителя і особливо батьків йдеться в основних постулатах освітньої реформи. Інша справа, що до всього треба підходити розумно і без фанатизму, тоді ми пожинатимемо щедрі плоди наших вчинків.

Ірина Литвиненко.