Від наймита до голови колгоспу
У зв\'язку з 90-річчям Ізюмського району ми продовжуємо розповіді про першопроходців колгоспного руху на теренах Ізюмщини, про котрих вже багато жителів району призабули, а дехто навіть і не пам\'ятає.
Перша розповідь наша буде про відомого у 40-х роках минулого століття голову першого циганського колгоспу \"Шлях до комунізму\" (c.Бабенково) Михайла Олексійовича Гарагулю, якого ще у 1940 році було нагороджено орденом Леніна за вагомі успіхи у розвитку сільського господарства.
Далі.
11. 1. Школу життя проходив з дитинства
- Ось що, Мишко, ти вже хлопець дорослий, он вже дев’ятий рік пішов, тож треба й до справи, - сказав хлопцеві батько, - череду пасти, а там побачимо.
Отак з травня 1921 року і по листопад 1925 року наймитував пастухом у заможного селянина Кривка Андрія Івановича, а згодом пас громадську череду Малої Комишувахи Михайло Гарагуля, допомагаючи сім’ї, яка жила чесно, але дуже бідно.
Почуття справедливості успадкував він від батьків. Жодного разу не сказав «про біле, що воно чорне», хоча часто на цьому наполягало начальство. А ще розумів: щоб вибитися зі злиднів, слід не лише працювати, як кажуть «до сьомого поту», а ще і грамотним бути.
Перші знання отримав у Малокомишуваській сільській семирічці. Потім, як кажуть, були народні університети. Довелося пізнати чимало труднощів, аби набути досвіду. Врешті, і щастя посміхнулося: родині дали корову, коня, виділили землю. Тільки одноосібниками сім’я Гарагулів пробула півроку. У травні 1927 року в Малій Комишувасі одним з перших в Ізюмському районі було утворено колгосп. Артіль назвали «Імені Шевченка». До речі, господарство з такою назвою проіснувало до Незалежності України, коли горе - керівники почали ліквідовувати колгоспи, які створювалися руками справжніх хліборобів.
Став колгоспником і п’ятнадцятирічний Михайло. Справлявся з будь-якою роботою: вправлявся з кіньми під час оранки, косив сіно, збирав «лобогрійкою» урожай зернових. За ці роки проявилися у хлопця і риси лідера, керівника.
… Зі строкової служби поверталися до села хлопці-земляки. Багато розповідали вони про міста, де служили. Захотілося й Михайлу стати професійним військовим. І хоча не було ще й шістнадцяти, пішов до військомату. Не відомо, що говорив комісару, як зміг переконати, але в грудні 1929 року він потрапив до військової частини №1463. Закінчив полкову школу і майже сім років служив там старшиною.
Той, хто пройшов строкову службу, знає – армія це не лише дисципліна, загартування, витримка, це ще й школа життя, можливість отримати кілька професій, котрі потрібні будуть на «гражданці». І Михайло навчився шоферувати, опанував трактор, став спеціалістом по ремонту і будівництву автодоріг, мостів, понтонних переправ.
У жовтні 1936 року старшину Михайла Олексійовича Гарагулю відправили в запас. І з усього видно, він не писав рапорт про відставку. У той час люди в країні були як гвинтики складного механізму: куди потрібно було, ставили і не питали. Так і сталося й з нашим героєм. Десь, комусь до вподоби прийшлася біографія Михайла Олексійовича. Як говориться, з усіх боків його обдивились. І вирішили… підходить по всіх статтях для виконання завдань партії та уряду.
2.Голова циганського колгоспу
У жовтні 1936 року демобілізований старшина приїхав до Малої Комишувахи. А вже того місяця його безпартійного за рішенням райкому ВКП (Б)У та райвиконкому, безумовно за вказівкою згори, призначили керуючим відділення Ізюмського агрокомбінату. Потім були курси політруків отримав звання лейтенанта.Тільки повернувся , а його призначають … головою національного циганського колгоспу імені «Шлях до комунізму» в Ізюмському районі. А було на той час новопризначеному голові усього 23 роки. Вже мав сім’ю. Дружина Анастасія Григорівна була вродливою. Такою ж гарною народилася донька Галина. Та й онука Світлана, скажу, забігаючи наперед, взяла від бабусі найкращі риси. Крім того, у молодого подружжя був і син Вілій, дуже схожий на батька….Треба було облаштовуватись на новому місці ( колгосп розташовувався на околиці Ізюма). Нині це територія харчосмакової фабрики, хлібозаводу, знищеного радгоспу «Декоративне садівництво» і аж ген до обрію. Від того циганського колгоспу сьогодні залишилась лише одноповерхова довга будівля з червоної цегли на території харчосмакової фабрики. У 1936 році та після війни тут була контора колгоспу, комора. Далі ж в полі (у колишніх артилерійських складах) розмістили поголів’я корів, коней, свиней, овець. Частина циган-колгоспників жила при тваринницькій фермі, інші - у нашвидкоруч збудованих хатках та наметах.
Спершу родина Гарагулів жили у хатіні околиці Ізюму, котра належала колгоспу. Згодом за рішенням колгоспних зборів хату продали голові за 2200 рублів і виділили наділ землі 0,42 га.То була остання хата на непарному боці вулиці імені Чубаря, відомого українського політичного та радянського діяча. Правда, незабаром вулиця стала Київською, бо Чубар виявився «ворогом народу» і був розстріляний.
У новій хаті оселився Михайло Олексійович з дружиною і сином. Сюди ж він перевіз з Малої Комишувахи батьків. І почав молодий голова керувати людьми, котрі звикли до свободи, простору, підкорялися лише своєму «баро» та жили за законами і поняттями свого народу, що складалися віками. Якщо ж зважити на те, що в один колгосп загнали два циганських табори з їхніми «баро», то Михайлу Гарагулі не позаздрити.
Та у 1940 році партія вирішила, що циган слід зробити цивілізованими, осілими, що їх треба змусити працювати. З’явилась відповідна постанова ЦК ВКП(б)У. Органи НКВС отримали наказ відловлювати ромів і доставляти їх до місць розташування колгоспів, визначених рішенням партії.
Наказ було виконано швидко, чітко, без зайвих розмов. Однієї ночі по всій Україні «енкеведисти» оточили циганські табори, які зупинилися на ночівлю і під конвоєм погнали у «світле майбутнє», в основному, на територію Східної України. Нікому не було ніякої справи, бажають оті цигани жити по-новому, як це буде насправді, чим завершиться черговий експеримент більшовиків.
Представники різних кланів приглядалися один до одного, ворожнечі не виявляли, хто головніший не зясовували. Чоловіки доглядали за кіньми, безумовно, тими, що раніше були їхніми, а тепер стали колгоспники. Жінки займалися коровами, вівцями, свинями. Діти ж ганяли на пашу худобу, отару. Немов би звикли до нового життя. Ззовні все було гаразд. Голова теж придивлявся до членів своєї артілі, немов відчував, щось повинно статися.
…Одного разу голову колгоспу зранку викликали до райвиконкому на чергову нараду. Повернувся до контори години через три і… вжахався. Такого у своєму житті Михайло Олексійович ще ніколи не бачив. Два клани почали зясовувати між собою стосунки. Точніше, два «баро» вирішили поставити крапку на тому, хто з них головній. По усьому колгоспному подвір’ї у повітрі літає пух-перо. Чоловіки мотуз ять один одного. В хід пішли кулаки, батоги. Крик, вереск. Содом і Гомора, та й годі. Побачивши голову, бійку припинили. Стьобнув у повітрі Михайло Олексійович батогом циганським, який йому в перший же день подарували його колгоспники. Покликав до кабінету обох «баро». Про що там за зачиненими дверима говорили голова і «баро», ніхто не знає й досі. Але через годину на подвір’ї не залишилось ні пір’їнки, ні пушинки. Все було прибрано. І з того часу в артілі була тиша і спокій. А Михайла Олексійовича не інакше як господарем не називали. І це тривало аж до жовтня 1941 року коли до міста наблизився фронт. За вміле керівництво М.О.Гарагулі дали Орден Леніна.
3.Ех, дороги… Воєнні шляхи
Неділя 22 червня 1941 року. Михайло Олексійович вдома. На полях все добре. На фермах порядок. Ексцесів в колективі артілі немає. Можна трохи й перепочити. Він сидить на канапі разом з дітьми. На одному коліні у нього син Вілій, якому пішов уже сьомий рік, на другому – донька Галина. Їй усього три з половиною рочки. Татусь щось розповідає їм. Сміються. Бавляться. У кутку репродуктор. Пісні по радіо лунають. І раптом опівдня: «Говорить Москва!». А далі повідомлення про те, що почалася війна.
- Велика біда прийшла, діти рідні мої, - сказав батько Вілію та Галині, - кличте матусю. До військкомату треба мені терміново. І дійсно, через годину-другу посильний викликав лейтенанта запасу М.О.Гарагулю до комісаріату.
І ось уже 24 червня він відправився на фронт бити загарбників. Проводжали його на станцію всім колгоспом за циганським звичаєм. Посадили на білого коня. На голові папаха. Підперезали циганським пасом. В руки дали нагайку. І з піснями та танцями процесія рухалась на залізничну станцію , де М.О.Гарагуля сів в ешелон і.. повернувся додому вже після Перемоги.
…З перших днів великої вітчизняної війни на передовій був. Усього на долю випало Михайлу Олексійовичу. І відступав разом з армією, і готував дороги для передислокації військової техніки, коли наші війська переходили у контр - наступ на окремих ділянках, і виконував окремі завдання командування. Наприклад, відзначився М.О.Гарагуля з своїми підлеглими під час спорудження Сталінградської рокади, яка пролягла вздовж лівого берега Волги на десятки кілометрів і відіграла значну роль у підготовці Сталінградської битви, котра стала переломним моментом у Великій Вітчизняній війні. Її ж будували потай від ворога вночі і зразу ж маскували. Матеріали ж для будівництва залізничних колій, для маскування споруджених ділянок її підвозили по дорогах , споруджених 26-тим Окремим Дорожно-Експлуатаційним батальйоном, де командиром 3-ої ДКР був М.О.Гарагуля.
Про те, яким він був командиром, можна побачити , ознайомлячись з карткою зауважень і заохочень його особистої офіцерської справи. Ота селянська мудрість, інтуїтивне відчуття потрібно щось робити чи ні, прагнення до справедливості призводили до конфліктів з керівництвом штабу батальйону. А що це в умовах передової? Певно, кожен може здогадатися.
Так, у липні 1943 року Михайла Олексійовича наказом командира батальйону заарештували на 3 доби… за дискредитацію роботи штабу батальйону. А наш герой усього то й сказав начальнику штабу, що спершу слід думати, а потім видавати безглузді накази. Ну, а щодо кожного бійця своєї роти, то тут він був при необхідності поступливим, але суворим командиром. Наприклад, давав трохи більше, ніж слід, перепочити дівчатам-регулювальницям. Чи то трактористам дозволив поспати на півгодини більше норми, тут же догана за відсутність потрібної вимогливості до особового складу роти.
- Так вони ж потім набагато продуктивніше працюють, - доводив командир роти. Але , як кажуть, «проти вітру не треба»… У нього ж вдача була така: люди на першому плані.
І якось в розріз з отими доганами від керівництва батальйону мав заохочення .. від високих чинів. Так, отримував М.О.Гарагуля їх від командира полку, командувача Воронезьким фронтом, заступника командувача військ, начальника тилу армії, заступника командувача військ 40-ї Армії, 1-го Українського фронту тощо.
За що ж були оті заохочення. За хорошу роботу по утриманню армійських доріг, за укріплення бойової потужності частини, за відмінну роботу по буксуванню автотранспорту, за проявлену допомогу по забезпеченню бойових операцій передових частин і з’єднань, за відмінне виконання завдань командування, чіткість і ініціативу в роботі. І ще безліч подібних заохочень.
Безумовно, не за красиві очі, хоч вони у Михайла Олексійовича були дійсно красиві.
«Капітан Гарагуля дисциплінований, вимогливий до себе і до своїх підлеглих офіцерів. Енергійний, наполегливий, виявляє розум і ініціативу. Прийняті рішення наполегливо втілює в життя, вміє організаційно його забезпечити. Вольовий офіцер. Виявляє турботу про своїх підлеглих. Може бути використаний на посаді командира батальйону…» - це короткий витяг із службової характери тиски на командира 3-ої дорожно –комендантської роти капітана М.О.Гарагулю від 17 березня 1945 року. Що тут добавити? Лише те, що має він бойові нагороди і медаль «За бойові заслуги» , ордени «Червона Зірка», «Вітчизняної війни». Їх же за так не дають.
4.Героями не народжуються
Ось і довгоочікувана Перемога. Нарешті він вдома. Слава Богу, хата ціла, дружина і діти живі й здорові. Можна й перепочити трохи. Та як би не так! Через кілька днів після повернення додому його викликали до райкому партії.
- Чудово, що повернувся без жодної подряпини, - сказав секретар райкому, - і характеристики на тебе хороші. Тож давай приймай свій «Шлях комунізму» та за роботу!
- Так я ж!
- Жодних заперечень! Ти комуніст! Виконуй завдання партії: державі хліб потрібен!
Прийняв свій. Той, що очолював до війни. І знову немов на передову потрапив. Перші кроки були занадто важкими: не було ні механізмів, ні реманенту, ні насіння для сівби. Від майна залишилася конюшня та комори і ще вітряк на вигоні за містом. Ну, а робоча сила – жінки в основному. Віку різного - від шістнадцяти до шести десяти. Чоловіків же, що повернулися з війни, по пальцях можна було перелічити та й ті інваліди в основному.
Прикинув Михайло Олексійович, поміркував, мовляв, і в складніших халепах вихід знаходив. Тож і взявся до роботи з притаманним йому запалом. Та й держава почала допомагати селянам: отримали кілька коней, волів, які на той час були основною тягловою силою, посівний матеріал.
І тут чергове випробування, яке не зломило людей: голодний 1946 рік, коли праця селян виявилась марною, майже весь урожай загинув від посухи.
Від такого лиха люди впадали у розпач. Тільки не Михайло Олексійович . Руки не опустив, а наприкінці літа зібрав бригадирів і ланкових та поставив за мету наступного року зібрати по колгоспу стопудовий урожай пшениці, мовляв, доведемо на що ми здатні.
Проте, те, що сталося на зборах, далі голова ще довго згадував: бригада Григорія Петровича Шаповалова ( з ним Михайло Олексійович працював разом ще до війни), до якої входило три ланки, в тому числі й комсомольсько-молодіжні на чолі з Настею Стальною та Прасковією Олійник, вирішили на площі у 42 гектари виростити урожай озимини по 30 ц з кожного гектара. Слід врахувати той факт, що усього по колгоспу намітили посіяти озимину на 92-х гектарах.
Вислухав голова таке рішення ланкових, примружився хитро і сказав:
-А чи не написати вам листа про свій намір товаришу Сталіну?
Вони написали листа товаришу Сталіну до Москви. Тепер вже відступати було нікуди. Почалася важка праця в боротьбі за врожай: збирали по крихтах перегній по хатах, видобували, як могли, попіл і носили все це оклунками на поле та розкидали кожна по своїй ділянці.
Зорали землю. Посіяли. Слідкували, щоб ніде не пропала жодна зернина, бо вона в той голодний рік була , без перебільшення, на вагу золота. Взимку робили снігозатримання. Зима ж була холодною й голодною. І сніжною.
Весна була дружною. Вся волога в землю пішла. Дівчатам не вірилось, що вижили, дожили до тепла. Посіви двічі заборонували. Літня погода сприяла хліборобам. І все ж із замиранням серця дівчата чекали на час, коли почнуться жнива.
На косовицю вийшла вся жіноча «рота», як жартома назвав бригаду свого старого друга Г.П.Шаповалова голова колгоспу . І коси до косовиці готували дівчата самі, і косили самі, і снопи в’язали, а потім звозили їх на тік. Так було обумовлено взятими зобов’язаннями. А ось щодо молотьби, то тут без чоловіків не обійшлося.
На току, що був на вигоні за Ізюмом, поруч із старим вітряком, стояла стара молотарка, яку полагодили сільські умільці. Саме на них було покладено провести молотьбу. Коли всі снопи звезли і склали в скирту, до неї підтягли кіньми молотарку та підігнали єдиний трактор, який дістався колгоспу. Налаштували паси . Ними від трактора приводили в дію молотарку. Трактор зачхав, загарчав. Вал поступово набрав обертів і механік накинув на нього широкий пас. І все прийшло в рух: одні подавали снопи на нешироку площадку при молотарці, інші розпушували розв’язані снопи, а вже до молотарки їх вкидали чоловіки, що змінювали один одного через годину.
Слідкували і робили все, щоб жодна зернина не залишилась в соломі, по кілька разів її пропускали через молотарку, а потім ще й вилами на майданчику підкидали. Робота тривала до пізнього вечора, а потім молотьбу продовжили зранку, коли сонце зійшло і підсушило росу на снопах.
За таким дивом спостерігали ми – дітлахи з найближчою до току вулиці Київської, де й голова колгоспу мешкав. Нам того року виповнилось по всім –девять років. Ми вперше бачили оту техніку, злагоджену роботу, завзяття молодих і літніх колгоспників. Пояснення нам давав син голови колгоспу Вілій. Він старший за нас малюків на п’ять років, тож покрикував, пояснював. Робив це поважно, копіюючи батька, навіть руку тримав за спиною, як це робив дід Михайло. І враження від побаченого збереглося у мене на все життя.
Коли підбили підсумки майже річної праці, то виявилось – урожай у ланці Насті Стальної по 33,3 ц з кожного гектара, у Парасковії Олійник – по 32,8 ц з гектара. В цілому ж по бригаді Г.П.Шаповалова на площі 42 гектари було отримано по 32,5 на круг. Повідомлення про виконання соціалістичного зобов’язання полетіло до Москви. З перемогою їх привітав сам Й.В.Сталін у своєму листі до членів обох ланок. Радості було безмежне море.
Ще більш радісна звістка прийшла в травні 1948 року: ланкових А.Ф.Стальній, П.Г.Олійник і бригадиру Г.П.Шаповалову присвоїли високе звання Героїв Соціалістичної Праці. Голову ж колгоспу М.О.Гарагулю нагородили орденом Леніна. До речі, його теж представили на Героя Соціалістичної Праці. Та знайшлися заздрісники, котрі написали донос, мовляв у колгоспі є огріхи і повинен в цьому голова. Поки розібралися, з’ясували, що наклеп не мав під собою жодних підстав, документи на Михайла Олексійовича затримали. Тому і не став він Героєм, а отримав лише найвищу нагороду держави – орден Леніна. Усього по господарству відзначили 18 чоловік. Нагороди отримували в Харкові на обласному зльоті передовиків сільського господарства.
Після голодного 1946 року, виростивши на той час рекордний урожай, в артілі відчули, що життя потроху почало налагоджуватися. Того року колгоспники на зароблений трудодень отримали по 2,6 кг зерна, 1,1 кг капусти, 0,5 кг картоплі тощо.
Це лише один епізод з життя колективу, який очолював М.О.Гарагуля. Про здобутки однієї з кращих по Ізюмському району сільгоспартілей постійно повідомлялось на сторінках міськрайонної газети «Соціалістичне життя». Наприклад, під заголовком «Хліб державі» в номері №87 від 20 липня 1949 року написано: «Трудівники колгоспних ланів передової артілі «Шлях комунізму» (голова т. Гарагуля) своїм бойовим завданням поставили – до 5 серпня повністю закінчити виконання першої заповіді перед державою – хлібоздачу.
Зараз вони з кожним днем нарощують вивозки зерна на приймальний пункт.
За станом на 10 липня відвантажено в державну засіку 1320 пудів добротного хліба».
Переглядаючи в архіві підшивки міськрайонки за період з 1948 по 1963 роки, постійно знаходив інформацію про високі здобутки трудівників колгоспу «Шлях комунізму», а потім, після укрупнення, «Комуніст» все з тим же головою М.О.Гарагулею. Мова йшла про успіхи під час оранки, сівби, догляду, збиранню урожаю на полях артілі, в тваринництві, свинарстві, птахівництві.
Коли сталася хрущовська реорганізація і з’явилися виробничі колгоспно-радгоспні управління, почалось перекроювання районів, утворення центральних садиб і ліквідація дрібних сіл, Михайло Олексійович здав свій піст, залишив посаду голови колгоспу. Але без роботи така людина жити не могла. Його призначили директором Ізюмської інкубаторної станції. На початку 1964 року він за власним бажанням покинув крісло директора. Потім працював товаровідом і начальником штабу цивільної оборони в «Міжколгоспбуді». Це все вже будучи пенсіонером.
…Минав час. В життя Михайла Олексійовича траплявся і період чорних смуг. У розквіті сил пішов з життя раптово син Вілій, молодою померла донька Галя, під час нещасного випадку загинула невістка Віра. У 1976 році в 63-річному віці він переніс інфаркт. Важко було , але витримав удари долі Михайло Олексійович. Адже йому з дружиною Анастасією Григорівною треба було ставити на ноги онука Славу, допомагати зятеві Василю виховувати онуку Світлану. Нині в онуків власні сімї. Вже виросли й отримали вищу освіту правнуки Олександр (син Світлани) та Анастасія (донька Слави). Вони пам’ятають свого діда і прадіда, пишаються ним.
У січні поточного року Михайлу Олексійовичу Гарагулі було сто років від дня народження. І хоч його уже тридцять років немає з нами пам\'ять про людину, що залишила яскравий слід в становленні сільського господарства на Ізюмщині, яка народилася на цій благодатній землі, де пройшла шлях від наймита до голови одного з кращих колгоспів, жива. Він заслуговує на це.
В. Полєхін.
Редакція вдячна онуці М.О.Гарагулі С.В.Бабій за надані унікальні документи і фотографії про життя свого дідуся.