Субота, 10 вересня

Ранок з нашого балкону  був доволі незвичним. На будівлі пошти  дружина Віра  не вгледіла ні рашистського, ні  лугандонівського триколорів, які упродовж всього періоду окупації висіли поруч.  Все довкруж наче завмерло. Лише з боку  пішохідного мосту по Соборній йшов самотній хлопець з велосипедом. Запитаю: “Скажи, юначе, охорона на мосту є?” Той бадьоро  відповів: «Та нікого». Значить, подумалось, «асвабадітєлям» капець !

Привернула увагу група людей, одягнених у рвані штани,  шорти,   роби,  взутих у пляжні  тапочки тощо. Практично всі вони були  побиті, в синцях. Деякі  мали криваві плями.  Як потім дізнався,  це  - в*язні  рашистських  катівень. Їх  випустили, сказавши: « Йдіть куди хочете».

У напрямку  мосту промчав БТР, а за ним  бензовоз, на якому  сиділо  з десяток рашистів, брудних, пом'ятих,  стомлених, наляканих. Не знаю що за вони  трималися,  але  драпали дуже спішно.  І, мабуть, саме цей КАМАЗ,   я  сфотографував підбитим вже через два дня на Поромній вулиці, що неподалік від залізобетонного мосту.

Неділя, 11 вересня

Прокинулися  від стрілянини.  Автоматні та кулеметні черги чулися  ближче й ближче.  В очікуванні якихось подій ми поспіхом   одяглися. А невдовзі  зрозуміли, що то наші солдати   повідомляють  ізюмчанам про визволення міста. Тож пішли надвір. На балконах  побачили  жительку Олену та ексдепутата міськради  Славка. Вони чомусь побоялися  розділити з нами  радість  перемоги.

Біля  під'їзду зустріли сусідку Наталію Іванову - справжню патріотку, яка  під час окупації відкрито лаяла окупантів. У той час, коли багато хто в місті про заселення писав на дверях та воротах “общепанятным языком”,   вона повідомляла  українською  “Тут живуть люди”.

Пригадалося, як на зруйнованій поліклініці  майорів  підкопчений, але вцілілий  жовто-блакитний стяг.  Рашисти  та  ізюмські сепаратисти  (типу Фомічевського чи  Соколова) скинули його. Пані  Наталя підібрала і зберегла його. Коли йшла площею,  аби привітати  визволителів, вона прихопила як це  національне знамено,  так і ще два  маленькі українські прапорці.

Піднявшись сходами на площу,  побачили, як від міськвиконкому від'їхало два військові легкові автомобілі. В  кузовах  сиділо кілька воїни, які  щойно підняли над міськвиконкомом Український Прапор Перемоги.

Побачивши нас, бійці почали махати руками.  Ми відповіли їм тим же. Прив'язали неподалік центрального входу міськвиконкому свій прапор і сфотографувалися.

У центрі було порожньо. Містяни в більшості своїй  ще боялися виходити   на площі та вулиці А от  ми відчували радість від того, що підняли  український  прапор одразу після наших воїнів. Та пізніше дізналися, що  стяг  наш був  третім. Другим  став той, який вранці 9 вересня  встановив  на горі Крем’янець  ізюмчанин В.М. Хомич. Серед білого дня на мотоциклі він піднявся до Меморіалу Жертвам Голодомору 1932-33 р.р. і прив*язав знамено до жердини. У цей  час трасою їхали ординці. Вони побачили Український Прапор і  стривожилися. До Віталія  долинуло москальське слово - "Флаг!".

Але підійти й зняти його не насмілилися  Вони сильніше натиснули на педаль газу і  колеса  авто  завищали. Окупанти постаралися швидше втекти, піти не тільки з гори Крем’янець, а взагалі з нашого міста подалі. Патріотичний вчинок Віталя схвалив його друг Микола Калюжний.  Вони упродовж півріччя неодноразово узгоджували  методи спротиву окупантам

Олександр Дуванський, житель м. Ізюма.

Фото автора.

obrii.com.ua