Столітній ювілей більшовицькому муляжу.
Цю статтю мали надрукувати в наступному номері газети «Обрії Ізюмщини» після 24 лютого 2022 року. Війна ж перекреслила всі плани, хоча актуальність її не зменшилась, а стала для Ізюма більш значимішої за перейменування вулиць. Після виходу статті «Наші пам’ятники і дійсність» (№27 від 8 липня 2021 року) та розміщення мого фільму «Кривдні могили Ізюмщини» на YoyTube і Facebook, випадково натрапив на публікацію під назвою «Міф про розстріляний санітарний поїзд!». Її автор Сергій Лисенко теж паралельно досліджував порушену тему. Він описав події, які сталися на Харківщині у 1919 році.
Сергій доповнив свою статтю знімком пам’ятника, встановленого на місці катастрофи потяга, на якому тікали більшовики в Росію від наступу «Добровольчої армії» Антона Денікіна. В катастрофі загинув ізюмський міський голова Олександр Кравцов та сімнадцять його поплічників-червоноармійців. Кравцов був назначений очільником міста за заслуги як командир російського загону червоноармійців, що захопив Ізюм. На золочівському відтинку залізниці потяг був пущений під укіс. У результаті загинуло чимало російських більшовиків і чекістів. А тих, хто вижив, розстріляли і закопали на місці катастрофи. Саме там більшовики встановили пам’ятник загиблим. А в 1922 році в місті Ізюмі поставили копію монумента загиблим під Золочевим, свідчення з історії тепловозоремонтного заводу. Відрізняються вони лише кольором: золочевський пам’ятник дійсної могили сірий, а ізюмський муляж - червоний. Перелік загиблих завойовників Ізюмщини був доповнений своїми «героями» які загинули в інший час та поховані в інших місцях. На ізюмському муляжі через рік після його встановлення з’явився ще допис-наліпка загиблого в 1923 році. Чомусь упродовж століття ні в кого не виникало запитання, як можна поховати «поважного» більшовика під бетонним пам’ятником? Скорочена розповідь Сергія Лисенка:
«Дорогою із Золочева на Довжик я вирішив зробити обідній привал. Їв бутерброд і слухав собачий гвалт, що линув від залізничної колії. Мені було дивно, чому такий гармидер. Адже поряд не було жодного житла. Підійшов подивитися, звідки взялися собаки. Виявляється, неподалік у будці жило собаче сімейство, яке охороняло стелу із зіркою. Як з’ясувалося, на цьому місці 25 червня 1919 року був розстріляний санітарний поїзд із червоноармійцями-залізничниками (про це повідомлялося на могильній плиті). Мене вразив пафосний заклик під зіркою: «На могилах павших борцов мы построим царство коммунизма. Ваша кровь спаяла наши коммунистические ряды, и мы отомстили за вас». Подумалося, ось на таких епітафіях і виховувалась наша молодь упродовж багатьох років».
Тож такі пам’ятники - це не якась там пам’ять про загиблих людей, це звичайний інструмент ідеології «русского мира». «Для тих сотень тисяч інтелектуалів, які з роками зрозуміють, що немає у світі іншого шляху, ніж цей …,ті, що зараз, нічого не розуміючи, будуть говорити про події, як про легенду. А легенду треба підгодовувати». Пригадали чий це вислів? Так, озвучена думка від імені націонал-соціаліста Мюллера у фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни». Як бачимо, ідея збереження та повернення фашизму співзвучна з ідеєю «русского мира». Виявляється, що поблизу Золочева її навіть з собаками охороняють.
Отже, якщо біля Золочева дійсно є поховання, то навіщо підгодовувати легенду в Ізюмі? Адже це не могила тих, чиї прізвища написані на постаменті. Це перелік колаборантів та злісних вбивць-завойовників, які прийшли на Ізюмщину знищувати наших співвітчизників. Історія повторюється. Різниця між російсько-українськими війнами лише століття. У наш час генеральний штаб ЗСУ цей перелік завойовників -вбивць подав би коротко, одним рядком: «Ліквідовано особового складу ворога…». Чого варті гасла на ізюмському муляжі:«Не нужно ни песни ни слёз мертвецам, иной им воздайте почёт. Шагайте по мёртвым телам, несите их красное знамя коммунизма вперёд». І як вам, шановні земляки? Чи не набридло, скажімо, читати отакі підписи: «В этой могиле похоронены зверско замучены от рук бандитов…» з переліком прізвищ, які достовірно там не поховані. Письменник Василь Шкляр писав так: «Українці ніколи не знали своєї справжньої історії, яку їм переписували московити ще за часів Катерини. Вони називали наших героїв бандитами, а своїх бандитів робили для нас героями. Багато хто лише сьогодні дізнається правду». Цілий вік люди ходять повз цієї брехні, читають людиноненависницькі гасла, навіть не замислюючись. Існує вислів: «Історію пишуть завойовники», саме завойовники залишили нам свої написи на червоному стовпі прізвищ загарбників та колаборантів України. А тепер зверніть увагу, що за час нинішньої окупації Ізюма «русским миром» не було відновлено жодної розбитої будівлі чи вставленої шибки у вікно, а муляж зразу ж підремонтували і пофарбували. Містика чи збіг обставин, бо дотримуючись столітнього циклу, в Ізюм прийшли рашисти та відновили свій муляж брехні.
То де ж шукати правду про події, які відбулися на Ізюмщині століття тому? Дізнатися можна зі спогадів очевидців, але достовірніше з документів. Для кращого розуміння минулого скористаємось двома різними джерелами протилежних ідеологій - виданням «Изюмского Окрпарткома» під назвою «Десять лет борьбы и социалистического строительства на Изюмщине» та білогвардійським романом Сергія Мамонтова «Походи і коні». Роман написаний в стилі автобіографічного щоденника. Автор достеменно описує події білого руху під час громадянської війни, подає своє бачення без будь якого пафосу перемоги, без нав’язування нам будь якої ідеології. Якщо щоденник деякий час не вівся, то там є попередження, що наступний розділ спогадів написаний по пам’яті. Прапорщик, а згодом поручик Сергій Мамонтов (1898-1987р.р.) воював у генерала Топоркова. Дід Сергія - брат відомого мецената Сави Мамонтова. Сергій брав участь у Першій світовій війні. А в серпні 1918 року змушений був піти в Добровольчу армію Антона Денікіна. Воював, а потім емігрував на Захід. Він писав статті, хоча за фахом був архітектором і скульптором. У 70-х роках в Каннах видав свої військові мемуари «Походи і коні». В книзі описані події 1919 року в Ізюмі. Є згадка про ізюмських гусарів, що втекли за Дон, про покинуту їхню нагороду - срібні труби. Ці музичні інструменти дістались дивізії генерала Топоркова. Є також згадки про Слов’янськ, про бій з більшовиками при захопленні Ізюма. Автор пише, що «Добровольчу армію» в Ізюмі зустрічали квітами та надією про закінчення кровопролиття, повернення старих порядків. Першим ділом було організоване пишне поховання загиблих бійців армії Денікіна при захопленні Ізюма. За часів короткочасного приходу білої влади було проведено розкопки та перепоховання «ворогів революції». Місця поховань автор не вказує. Єдиний вираз, «пишні похорони загиблих» натякає, що саме під цим червоним пам’ятником можуть виявитись останки загиблих денікінців. Проте це лише версія, бо ніяких згадок чи документальних підтверджень не знайшлося. Через пів року після денікінців владу в Ізюмі втретє і остаточно захопили більшовики.
У своєму романі С. Мамонтов згадує і описує про потяг, який пустили під укіс: «Ми спішно покинули передній край і кинулися до місця аварії. Ми спізнилися. Козаки були вже на місці і захопили чудові біноклі, револьвери, гаманці, каблучки, портсигари, годинники, шкіряні куртки та чоботи. Чоловік п'ятдесят вищих комісарів було захоплено. Всюди валялися розірвані партійні квитки. Комісарів розстріляли. Сотня солдатів, що супроводжувала, була відпущена. Очевидно, Топорков не хотів створити враження, що ми розстрілюємо всіх без розбору. Лише небагатьом вдалося втекти назад в Харків під обстрілом, щоб принести звістку та посіяти паніку. У поїзді було кілька вагонів цукерок, цукру та інжиру. Ми взяли, що могли. Багато ще лишилося. Негайно з'явилася нескінченна низка селян з мішками, щоб забрати цукор і переконатися на власні очі, що цього разу настала черга для комісарів бути розстріляними. Селяни посміювалися. Топорков дозволив їм брати, що вони хочуть. Дивізія пішла далі. Наша диверсія, щоправда, невдала проти Харкова з лишком окупилася захопленням у Золочові такої кількості комісарів. Вони не відчували себе більше у безпеці в Харкові, вирішили бігти заздалегідь та попалися. Першими залишають корабель щури».
Так створювалися міфи. Розстріляли комісарів, які тікали в Росію з награбованим майном та продуктами харчування, а комуністи внесли в історію цю подію як факт того, що то був санітарний потяг червоноармійців-залізничників. Бо така фраза звучить більш жалісно та ще й закликає мститися.
Читачі після виходу першої статті закликали залишити мертвих у спокої, а муляж - пам’ятник, оберігати як історію. Але ж не слід путати політ історію з історією, брехню з дійсністю. Кожен робить свої висновки в залежності від обізнаності, а також віри. Якщо життя прожити одуреним, то тяжко сприймати правду. Недоречно в наш час проявляти душевність. Потрібно діяти згідно з розумом і дійсними фактами. Історію треба знати, адже людям притаманно, майже на генетичному рівні, повторювати помилки попередніх поколінь. Не варто пропагувати чужі братовбивчі постулати, які проросли через століття. Невже нам замало шести місяців окупації Ізюма? Чи може нас не грабували рашисти подібно подій пережитими нашими попередниками? Саме символи та ідеологія правлять світом. Погляньте через свої вибиті вікна на міста і села понівеченої України. Нас знову нищать і завойовують. Награбоване, як і сто років тому, вивозиться в країну українського секонд хенду – Росію. А як співзвучно сприймаються призначення міськими головами Ізюма Олександра Кравцова і цьогорічного колаборанта Владислава Соколова. Різниця знову ж таки лише в столітті. Їх дії, термін перебування на посаді, та, мабуть і долі, ідентичні. Це результат збереження братовбивчих ідеологій, пам’яток та політичної брехні. Мабуть, американські індіанці були розумніші за нас українців, бо недаремно в мирні часи закопували свій томагавк війни. Не знаю, як кому, але мене пригнічує брехня написана на червоному стовпі. Понад сімдесят років вірив написаному, доки не дізнався правди. Комуністи так довго й міцно тримали нас за дурнів, що дехто навіть звик і не бажає чути правди. Тож настав час отямитись. Якої ще не вистачає бомби, в Ізюмі, щоб згідно з вимогами Закону України про декомунізацію цей червоний стовп в міському парку знесли, оскільки він не є могильною спорудою і не являється історично - культурною цінністю. Про це чітко вказано в Законі про декомунізацію. Це стовп почесті минулим колаборантам та російським завойовникам України. На ньому красномовно викарбувані прізвища загиблих у різний час та похованих у різних місцях. У тому разі, якщо під бетонною конструкцією знайдуться людські останки невідомих білогвардійців, то, їх можна буде перенести на кладовище.
Нагадаю, в Ізюмі мав місце відомий сумний приклад ще одного колишнього пам’ятника трійника. Там теж значилися похованими Олександр Кравцов і сімнадцять червоноармійців. У сквері біля ІТРЗ стояв більшовицький пам’ятник на чужому похованні. Ці антихристиянські дії більшовиків через сто років виправили. Прибрали червону тумбу із зіркою та встановили хрест. Хоча й бідно, але чесно поставилися до могили загиблих земляків - жертв селянського повстання 1918 року. Невдовзі хтось прикріпив червоні квіти на дерев’яний хрест. Можливо, це звичайна людяність або комусь більш відомо про дійсних загиблих, похованих у сквері. Імовірно там покоїться їх далека рідня.
Член національних спілок краєзнавців та журналістів України Леонід Щибря.