........ Фронтові дороги
...Чи міг уявити у далекому 1934 році вісімнадцятирічний студент  Харківського педагогічного інституту Артем Островерх із Дергачівського села Замерці , яка його спіткає доля.  Мабуть, ні. Тоді більше цікавили лекції, семінари, диспути, комсомольське і громадське життя інституту ...
Разом з тим,  увійшло в  його серце і  кохання – оте єдине,  на все життя. Побачивши  однокурсницю Катю Паніматку, назавжди втратив спокій. Та й було від чого. Навіть через багато років, вже посивілою,  Катерина Омелянівна зберігала  привабливості і внутрішню красу…
А побралися  молодята  у 1938 –му. Тоді ж   отримали призначення на роботу до школи в Савинці. Бо саме з цих місць була родом  дружина. Незабаром  народився син, назвали Євгеном.
Життя складалося начебто добре. Однак доля  підготувала  неймовірні випробування.
У вересні 1939 року  молодого  вчителя забрали армію. Був червоноармійцем 126 - го козачого кавалерійського полку Білоруського військового округу. А через чотири  місяці, а точніше  у січні 1940 року, Артема  направляють до Сталінграда, де  він стає курсантом військового училища зв’язку Північно - Кавказького військового округу.
...Війна увірвалася в життя  зненацька, спресувавши час, зруйнувавши людські долі......

Все життя – на вістрі атаки
 Розповідь про героя своєї публікації  розпочну з епізоду,  який мимохідь описав в оповіданні «Смерть Тамари» наш земляк, російський письменник Олександр Ольшанський.  Там продавець  Кузьма Никонорович Сказка, приїхавши на своїй  «бочці» з керосином  з’ясовував стосунки з редакцією місцевої газети. Його збентежила, як він висловився,  безпідставна критика.
«…Схватив газету, Сказка сел на подводу,  - помчался в город, чтобы там дать выход взбурлившим чувствам. На центральной улице, напротив дома, где на втором этаже, над аптекой, помещалась редакция, он остановился, направил горн в сторону окон и задудел: «Ду-ду-ду! Ду-ду-ду!».
Окно на втором этаже распахнулось, выглянул какой-то сотрудник, настолько тщедушный, что с ним не захотелось иметь какоето дело. Потом в окне появилось еще несколько голов, и Сказка разорвав на их глазах газету в клочья, закричал:
-Шо ж  ви печатаете, бисови диткы? Выходыть, Сказка - лентяюга, ледащо, не хоче карасин продавать честному робочому классу и такому ж колхозному хрестьянству? А Сказка по вулыцям отак день в день, - он снова задудел – Шо вы мэни такый позор на весь Изюм робытэ?
-Если хотите сделать опровержение –напишите письмо в редакцию. Зачем же устраивать у нас под окнами вот это? – начальственным тоном спросил редактор из своего отдельного окна».
Оцим редактором  якраз  був Артем  Іванович Островерх. Тоді, у 1954-му він очолював редакційний коллектив, і   йому не одноразово доводилося стикатися з  тими, хто ось так реагував на  критику газети «Соціалістичне життя»  Але спробуймо все по-порядку, як кажуть, почнемо танцювати від печі.

Фронтові дороги

...Чи міг уявити у далекому 1934 році вісімнадцятирічний студент  Харківського педагогічного інституту Артем Островерх із Дергачівського села Замерці , яка його спіткає доля.  Мабуть, ні. Тоді більше цікавили лекції, семінари, диспути, комсомольське і громадське життя інституту ...
Разом з тим,  увійшло в  його серце і  кохання – оте єдине,  на все життя. Побачивши  однокурсницю Катю Паніматку, назавжди втратив спокій. Та й було від чого. Навіть через багато років, вже посивілою,  Катерина Омелянівна зберігала  привабливості і внутрішню красу…
А побралися  молодята  у 1938 –му. Тоді ж   отримали призначення на роботу до школи в Савинці. Бо саме з цих місць була родом  дружина. Незабаром  народився син, назвали Євгеном. Життя складалося начебто добре. Однак доля  підготувала  неймовірні випробування.
У вересні 1939 року  молодого  вчителя забрали армію. Був червоноармійцем 126 - го козачого кавалерійського полку Білоруського військового округу. А через чотири  місяці, а точніше  у січні 1940 року, Артема  направляють до Сталінграда, де  він стає курсантом військового училища зв’язку Північно - Кавказького військового округу.
...Війна увірвалася в життя  зненацька, спресувавши час, зруйнувавши людські долі. Вже у липні 1941 року відбувся прискорений випуск офіцерів-зв’язківців. І цього ж місяця молодий двадцятип’ятирічний офіцер А.І. Островерх очолив  підрозділ зв’язку 1009-го стрілецького полку, 292-ої стрілецької дивізії,  що вела бої з загарбниками на Волховському фронті.
Далі  фронтові дороги Артема Івановича привели на північ. Командиром роти 131-го стрілецького полку 7-ої окремої групи військ він бере участь у бойових діях. У травні 1942 року був тяжко поранений. До військової частини  дійшло навіть повідомлення про те,  що лейтенант А.І.Островерх зник безвісти.
Цікаве є свідчення в Книзі Пам’яті України  (том 7, Харківська область). На сторінці 196 читаємо: « Островерх Артем Іванович, лейтенант, 809 сп 292 сд. пропав безвісти 28.09.1942 р.).  Тільки записали це  помилково. А.І.Островерх насправді  був тяжко поранений. Його винесли  з поля бою санітари і відправили до медсанбату. Офіцерську ж планшетку з документами було доставлено в штаб. Так і став Артем Іванович зниклим безвісти. Хоча  повернувся у стрій і воював до Перемоги. Писарську помилку ніхто тоді так і не виправив. Не до цього  було.
Певно, оберігав  Бог. Півроку пролежав  у шпиталі і був направлений  командиром роти 135-го окремого полку зв’язку  Воронезького фронту.  Після  ряду вдалих операцій Артема Івановича призначають командиром 317- го окремого батальйону зв’язку на 2-му Українському фронті,  а потім на цьому ж фронті він потрапляє у центральну групу військ, де очолює 335-й окремий батальйон зв’язку.
 Так  з липня 1943 року і по липень 1945 року Островерх - у лавах 2-го Українського фронту. Йшов до  перемоги на вістрі атаки: зв’язківцям завжди було сутужно. Визволяючи  від ворога Угорщину, Австрію, зустрів Артем Іванович День Перемоги. Правда, до серпня 1946 року довелося служити  у Північній групі військ командиром 385-го окремого батальйону зв’язку, аж до звільнення у запас.
Повернувся майор А.І.Островерх додому з  орденом Олександра Невського,  орденами Вітчизняної війни І-го і ІІ-го ступенів, багатьма медалями, серед яких були “За взяття Будапешту”, “За взяття Відня” та інші. Повернувся, щоб забути про страхіття війни.

Дивовижний порятунок

Тут слід зробити невеличкий відступ.  Справа в тому, що дружину і сина Артем Іванович не бачив відтоді, як у вересні 1939 року пішов на дійсну військову службу.  Катерина Омелянівна з малюком не змогла евакуюватися і залишилась у Савинцях на окупованій території. Тут і сталося кілька значущих подій.

- Пам’ятаю, що майже поруч з кожною хатою люди спорудили щось подібне  до бліндажів,  де ховалися від  нальотів  ворожої  авіації, - розповідає син  Євген. – Таку схованку допомогли спорудити нам з мамою родичі. Під час одного з бомбових ударів восени 1942 року ми були у сусідів,  хати через три від своєї. Пересиділи бомбування у  схованці. А потім мерщій додому.

 І  тільки добігали до хати, як  фашистські літаки знову почали скидати смертоносний вантаж. Цей наліт пересиділи вже  у своєму бліндажі. І певно, Бог захистив. Адже у землянку, де ми ховалися перед цим, влучила бомба і всі,  хто там був, загинули. На все життя запам’яталось нам з мамою 28 вересня 1942 року , коли це сталося.

- Ще одного разу знову сталося диво, - пригадує Євген Артемович. – Відступаючи, німці зігнали людей з нашого кутка, старих, малих, молодих, до великого сараю. Серед тих нещасних був і я з мамою.

Закрили есесівці ворота і підпалили будівлю. Врятувало нас стрімке просування наших військ. Радянські солдати швидко змогли відкрити ворота і вивели нас з палаючої споруди. Тож виходить, що ми з мамою втретє народилися.

На вчительській ниві

...Звільнених у запас офіцерів на роботу у післявоєнні роки направляв військкомат. Тому у серпні 1946 року А.І.Островерх почав працювати викладачем у середній школі №63 в Дебальцевому. Через рік його переводять до Ізюма завідуючим учбовою частиною середньої школи №12. Тут у листопаді 1947 року Артем Іванович вступає до лав ВКП(б) України.

 І  в житті педагога - географа А.І.Островерха відбувається те, чого він ніяк не очікував. Партія направляє його редактором до Ізюмської газети “Соціалістичне життя”. На цій відповідальній посаді Артем Іванович був більше двох років. З вересня 1954-го знову  школа. Освітянські проблеми  захоплюють його повністю. Спочатку дванадцята, потім СШ  №11, де від викладача дійшов до директора. З посади керівника і пішов на пенсію у 1977 році.

...Дружина нашого героя  працювала викладачем разом з чоловіком. Двох синів Євгена і Сашка виховали  разом. Нині  Артем Іванович та Катерина Омелянівна  упокоїли душі і лежать поруч  на цвинтарі по вулиці Некрасова, саме на тій же вулиці, де і стоїть споруджений будиночок. Заховався він у квітучому  садочку, який батьки посадили колись, і котрий радує нащадків багатими врожаями.

В.Полєхін.

На знімках: А.І.Островерх – редактор газети в Ізюмі;  День Перемоги в приміщенні парламенту  Відня (справа на першому ряду); з бойовим другом у Будапешті (праворуч). Фото з сімейного архіву Є.А.Островерха.