Вона мріяла літати, працювала педагогом, і тільки розкривши свій талант стала «невловимою королевою української поезії» і слова її стали літати у світі як «високовольтні лінії духу»...

19 березня 2021 року Ліна Василівна Костенко відзначає свій 91-й день народження. Геніальна українська улюблениця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), Премії Петрарки (1994), нагороджена медаллю Святого Володимира, Почесною відзнакою Президента України (2000). У 2000 р. стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги і нагороджена Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року. 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Це ЖІНКА-ГЕРОЙ, котра принципово відмовилася від Премії Золотий Письменник України та звання Героя України, мотивуючи, що ці нагороди «як політична біжутерія їй не потрібні», адже у неї головне – Ім’я. Одна із найвпливовіших жінок давньої та сучасної України, яка стала незаперечним моральним авторитетом для українців. Вона ніколи влади не боялася. Пише, що хоче і говорить, що думає.

Вона переконує нас, що слова «незалежність» і «свобода» існують в мові не просто так. А останніх 10 років вона ігнорує різні світські заходи та не спілкується з пресою, бо це для неї «пусті теревеньки». Сила волі та її незламність вражають. Вона сучасна і активна користувач інтернету, а постать її жодного разу не була заплямована безглуздими дурницями в токсично засміченому інформаційному просторі. Її поезія – про жінку, любов, красу рідної мови і України – це словесна зброя, яка надихає і окриляє.

Її горде мовчання – це життєва позиція, а творче спілкування – це словесна зброя у вигляді інтелектуальної поезії, А поезія її про жінку, про любов, про красу рідної мови та Україну надихає кожного і не перестає звучати.

Ми зробили для вас добірку її найвідоміших поезій.

Крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Життя іде і все без коректур

 Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Буває, часом сліпну від краси.
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Між іншим

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими.

Несказане лишилось несказанним

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Що в нас було?

Що в нас було?
Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
прокотить вересень громи,
і вродить небо дивовижне
скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
і літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
сторукий велетень — Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
де все минати поспіша,
як та пташиночка на дроті,
спочине стомлена душа.

Освіта нова