У слободі Піски Ізюмського повіту Харківської губернії, за дві версти до повітового міста Ізюма, в місцевому приходському храмі знаходиться ікона Божої Матері, названа «Піщанською». Історія прославлення цієї ікони пов’язана з життям місцешанованого святителя колишньої Білгородської єпархії Іоасафа Горленка (святителя Іоасафа).
Ось що розповідається в наявній у церкві «Оповіді» про цю ікону:
«У 1754 році святитель Іоасаф, об’їжджаючи свою єпархію, до складу якої входила і нинішня Харківська губернія, прибув до міста Ізюм. Перша церква, яку він відвідав, була Вознесенська в передмісті, названому Замостям. Церква ця під час первинного заселення Ізюма в XVII столітті була влаштована на лівому боці Дінця в місцевості під назвою «Звіринець». Внаслідок частих затоплень весняною водою Дінця вона була перенесена в передмістя Ізюма Замістя, але і тут була неодноразово залита Дінцем. Тому в 1792 році прихожани, до числа яких належали і жителі Пісків, порушили клопотання про перенесення Вознесенської церкви із Замістя у більш вищу місцевість на Пісках, що було дозволено і приведено до виконання в тому ж році. На місці колишньої церкви на Замостянській вулиці до 1898 року існувала дерев’яна капличка, а в 1898 році вона була замінена кам’яною каплицею в пам’ять священного коронування їх імператорської величності государя імператора Миколи Олександровича й государині імператриці Олександри Феодорівни. Під час перенесення ікони із Пісків в Ізюм 13 травня в цю капличку заноситься ікона і перед нею читається акафіст Богородиці.
Зустрітий духовенством та ввійшовши в притвір, святитель із здивуванням зупинився і став вдивлятися у велику ікону Богоматері, яка стояла у кутку притвору і служила перегородкою, за яку зсипали вугілля для кадила. Довго, з розчуленням, дивився він на ікону, а потім, осінив себе хресним знаменням, впав перед нею на коліна і голосно промовив: «Царице небесна, прости недбалість Твоїх служителів, не відають бо, що творять!» Потім зробив благочинному зауваження за таке недбале відношення до святині і сказав: «Чому ця ікона не поставлена в краще місце? У цьому образі перебуває особлива благодать Божа, в ній Пресвята Владичиця являє особливе знамення свого заступництва для всієї країни». Потім наказав поставити цю ікону в більш достойне місце. Благочинний в своє виправдання зауважив, що у церкві багато ікон від старого іконостаса, яким немає місця. Тоді святитель, швидко ввійшовши на середину церкви, подивився на всі боки, і звернув увагу на великий кіот ззаду лівого кліроса, встановлений невеликими іконами зі старого іконостаса, сказав: «Ось найдостойніше місце для ікони Божої Матері. Поставте її на місце тих, уже застарілих ікон, і щоб вона завжди стояла на цьому кіоті». З того часу ікона завжди стояла на цьому місці і навіть після перенесення церкви на Піски.
Святитель Іоасаф прожив в Ізюмі більше трьох днів; щодня вранці і ввечері він приходив в приходську церкву і молився перед образом Божої Матері тоді ж перенесеному і поставленому в місці, вказаному святителем. Після будівництва в 1826 році нової кам’яної церкви ікона розміщена і до теперішнього часу в кіоті в лівому боці храму.
Звістка про увагу, звернену святителем на ікону, про його молитву перед нею, поширилась поміж мешканців, і багато їх стали приходити до неї, як до такої, що має особливу благодать. До того ж в цей час поширили слух, що святитель перед від’їздом із Білгорода бачив сон: «Нібито він оглядав церкви, й в одній із них, в притворі побачив на купі сміття ікону Богоматері зі світлим сяйвом, яке виходило від неї, причому невідомий голос вказував на цю ікону, як на джерело благодаті для країни. Сон цей справив таке враження на святителя, що він під час поїздки по єпархії уважно оглядав кожну церкву, ніби сподівався знайти схожість з тим, що бачив уві сні. Прибувши до Ізюма, він був здивований схожістю Вознесенської церкви з тою, яку бачив уві сні, а тому, глянувши на ікону Божої Матері, яка стояла в притворі в такій недбалості, зрозумів, що сон його стосується тієї церкви і тієї ікони».
І, дійсно, після цього багато людей стали звертатися з вірою і молитвою до Владичиці світу і отримували у цього образу виконання того, що просили. Внаслідок того звістка про церкву, де зберігався дивний образ Богоматері, поширилася далеко за межі Ізюма, й багаточисельні натовпи бажаючих поклонитися іконі почалили стікатися в цю церкву.
З перенесенням Вознесенської церкви в 1792 році із Замостянської вулиці на Піски була перенесена й ікона, яка привертала все більше і більше шанування і благоговіння як прихожан, так і навколишніх жителів. І Пречиста Діва не осоромила тих, хто почитав її ім’я. Незабаром, після перенесення церкви й образу на Піски, Вона благоволила явно показати всім, що на цьому образі спочиває особлива благодать, і що всякий, хто приходить з вірою і припадає до цього образу не відійде від лику її непочутим.
Близько 1800 року в Ізюмі жив учитель місцевого училища Стефан Гелевський, у котрого помирали діти, накінець захворів і останній, який залишився в живих, син Петро. Не дивлячись на сильну скорботу, батьки не втрачали надії на милість Божу і, вірячи в благодатну силу образу Піщанської Богоматері, дали обіцянку відслужити молебень перед цим образом, для чого і відправились на Піски, але по дорозі їх син помер. Мати хотіла повернутися назад, але батько настояв на тому, щоб виконати дану обіцянку. Після приходу на Піски, не говорячи нікому про смерть дитини, вони просили священика відслужити молебень перед іконою. Під час молебню батьки зі слізьми благали Заступницю християн втішити їх в скорботі. І віра їхня не була осоромлена. Під час читання кондака дитя несподівано скрикнуло так сильно, що привело в жах всіх присутніх, батько і мати втратили свідомість. Прийшовши до тями, вони розповіли, що їх син помер по дорозі, але перед іконою ожив. Цей хлопчик швидко поправився, виріс, служив потім в чині полковника і помер в Петербурзі в похилому віці.
Чутка про такий незвичайний випадок швидко поширилась і почала привертати на Піски натовпи богомольців, особливо із жителів Ізюма. Церква й огорожа були переповнені мирянами, так що священики не встигали служити молебні. В цей час в Ізюмі був благочинним соборний протоієрей Іоасаф Погорлевський, котрий за донесенням Ізюмського духовенства про те, що в Ізюмі прихожани служать молебні виключно на Пісках, чи в силу інших причин, заборонив служити перед образом молебні приїжджим богомольцям. Але ця заборона призвела до ще більшого прославлення образу: незабаром після заборони протоієрей захворів мученицькою хворобою, із судомами по всьому тілі, які посилювалися при найменшому русі. Тяжко страждаючи, хворий прийшов до висновку, що ця недуга є покаранням Божим за введені ним обмеження. Усвідомлюючи свою провину, він вирішив звернутися з покаянням до милосердя Цариці Небесної і звелів нести себе до чудотворного образу. Принесений на Піски на простинях і покладений перед іконою, він під час молебного співу усердно молився, просячи прощення і зцілення своєї недуги. Як тільки закінчився молебень і хворий приклався до образу, відразу відчув полегшення настільки, що сам без сторонньої допомоги вийшов із церкви. Через кілька днів Погорлевський був повністю здоровий. Після цього він не забороняв служіння молебнів перед образом, завжди благоволив перед ним і всім радив звертатися до нього, як до джерела благодаті.
Ці два чудесні випадки, які сталися один за одним, явно показали, що ікона ця призначена бути багатопотічною рікою божественної благодаті для всіх віруючих. І дійсно, до цієї ікони, як до лікувального джерела, почали стікатися натовпи віруючих богомольців. Чудесні знамення благодаті Божої, яка звершилися, та минулі літа, переходячи з вуст в уста, ставали надбанням віддання. Час стирав із народної пам’яті подробиці кожного окремого випадку, але не згладжував, а, навпаки, утверджував в свідомості людей впевненість в їх безсумнівності, внаслідок чого віра в чудотворну силу святої ікони не слабнула, а все більше укріплювалась і підтверджувалась все новими проявами милосердя Божого у молитвах до його Пречистої Матері.
Передусім не можна не визнати чудесною саму побудову справжнього кам’яного храму, в якому знаходиться чудодійний образ. У 1819 року внаслідок старості старого дерев’яного храму, прихожани з дозволу начальства розпочали будівництво нового кам’яного. Будівля була зведена до вікон нижнього поверху, а потім по причині незгоди, яка виникла між головними діячами по будівництву церкви, місцевими поміщиками, все зупинилось, і прихожани втратили надію побачити свій храм закінченим. У цей час в одного із прихожан, багатого поміщика Андрія Федоровича Тимошенка померла дружина Катерина, котра мала особливе благоговіння до Піщанської ікони і зробила на неї масивну срібну позолочену ризу. Перед смертю вона благала чоловіка завершити будівлю Піщанської церкви заради Цариці Небесної. Тимошенко через свою жадібність не бажав брати ніякої участі в будівництві, але незабаром після смерті дружини несподівано виявив особливе бажання продовжити припинене будівництво з тією тільки умовою, що закінчить його чим швидше і при цьому виключно на свої кошти. Судячи з цього можна було передбачити, що таке бажання у нього виникло внаслідок якогось незвичайного випадку. Дійсно, ось що він передавав настоятелю протоієрею Леву Яровому: «Через деякий час після смерті до нього уві сні явилась дружина, в тій самій сукні, в якій була похоронена, і зворушливо просила його, залишивши жадібність, побудувати храм ради Цариці Небесної, ради спасіння своєї душі, додавши при цьому, що багатство земне, не використане при житті на славу Божу, після смерті не тільки не принесе користі, але і буде причиною вічних мук. Також запевнила, що за ризу, зроблену нею для ікони Цариці Небесної, вона по молитвах її удостоїлась одержати більше полегшення в загробному житті. Сказавши це, з шумом вийшла з кімнати через двері, зачинені на ключ. Здивований видінням, Тимошенко прокинувся, кинувся до дверей, але овони були зачинені. Видіння це повторилось в наступні дві ночі, тільки з тією різницею, що в останній раз дружина явилась з Піщанською іконою Божої Матері, від котрої виходило блискуче проміння і було чути голос, який нібито виходив від ікони, кажучи йому, що за маловірство, небажання і зволікання із закінченням будівництва нової церкви він не удостоїться приносити молитви в збудованому храмі.
Останнє видіння так вразило його, що він негайно відправився до настоятеля церкви, розказав про те, що сталося з ним, і просив поради. Протоієрей порадив йому не відкладувати з виконанням замогильної просьби дружини. Тоді Тимошенко, не дивлячись на жадібність, вирішив негайно приступити до будівництва своїми коштами, тільки просив настоятеля керувати будівництвом і при цьому пришвидшував роботу. «Може бути, додавав він, Цариця Небесна пожаліє мене і удостоїть помолитися в новопобудованому храмі». І дійсно, завдяки щедрим коштам будівника церква була швидко збудована, забезпечена всім необхідним, але сам будівник, як і було передбачено, не удостоївся бути присутнім на освяченні побудованого храму. Вже очікувалось освячення, як несподівано, вражений ударом, Андрій Федорович Тимошенко помер за півтора місяця до освячення церкви, яке було звершене 12 червня 1826 року».
Із книги «Піщанська Чудотворна ікона Божої Матері»