Нещодавно я прочитала на сторінці Фейсбуку газети «Обрії Ізюмщини» повідомлення про те, що за порушення поведінки дітей були накладені штрафи на їх батьків. Багато підтримали лайками таку інформацію за її  справедливість покарання. Я нікого не звинувачую у цих діях: ані батьків, ні дітей, ні правоохоронні органи. З позиції людського розуміння – все правильно і все законно: порушив -  відповідай.

А чи принесло це користь комусь у вигляді видимого результату, якихось змін взагалі?

Чи стали діти іншими? Чи зрозуміли і оцінили свою  поведінку? Мабуть, що крім витрачених коштів батьків, все інше залишилось на тих же місцях.

Нічого не змінилося! Ми бачимо тільки те, що вийшло на поверхню -  саме порушення дітьми поведінки в школі, в суспільстві. І це непоодинокі випадки.  Таких зараз дуже багато і в нашому місті, і в цілому світі. Причина – закриті або  відкриті конфлікти між батьками та дітьми, між вчителями  та учнями, які дійшли до крайньої крапки і просто не міг не проявитися, тобто стати видимим, відкритим.

Років вісім назад мені пощастило спілкуватися в школі з дітьми старших класів. Тоді я проводила «Уроки щастя». Пам’ятаю, заходила до школи, до класу. Діти по справжньому дружньо мене зустрічали. А чому? Тому, що я говорила про щастя, як навчитися бути щасливим. Діти слухали, затамувавши подих. Їм про це ніколи ніхто не говорив: ні батьки, ні вчителі. Потім були запитання про стосунки з батьками. Я говорила з  ними і відчувала, що у їхню душу повертається спокій.

Багато дітей мають почуття страху перед батьками: страх відкритися,  поговорити, попросити. Вони бояться, що їх не зрозуміють, засудять за їхні бажання, за відкритість. І потім буде ще важче на душі. Може зі мною хтось не погодиться, і це правильно: кожний має свій погляд на одну і ту ситуацію. Я  пишу про те, що бачу і знаю  той «невидимий»,  нерукотворний, внутрішній світ дитини. Часто ми, дорослі, не розуміємо дитину, чого прагне їх душа, чому ведуть себе так . просто про це  не говорилося раніше. На сьогодні відомо, що людина  знає про себе всього тільки 1/6 всіх знань, все інші знання  знаходяться на підсвідомості кожного.

Наші діти хочуть всього звичайного, зрозумілого – об  їх просто любили і розуміли. Любов – це не одяг, взуття, їжа, любов – це почуття. А як ми можемо дати своїм дітям те, чого не відчуваємо до себе?

А тепер конкретно про наших  героїв. Чому ж хлопчик вів себе так на уроках? Всі звертають увагу на зовнішні прояви поведінки- та це вже наслідок внутрішнього життя дитини. Що відчуває дитина, які внутрішні сили спонукають до такої поведінки, як живе дитяча душа у тому внутрішньому світі. Наше життя – це життя думок і почуттів. І тому так і проявляємо  себе, як відчуваємо  зсередини. А душа хлопчика чи дівчаток відчуває не прийняття зовнішнім світом такими як вони є. А ще вони успадкували зразок генетичної поведінки від своїх предків. Генетичний фактор  - великий диктатор у житті кожного. А хто про це говорить і бере до уваги.

Діти просто не відчувають до себе любові такої, якої б вони хотіли – захисту,  розуміння, сприйняти його таким, як він є. це наші діти, нами народжені. І головна задача дорослих – навчити любити (може почати з себе) і проявити цю любов до дітей – справжню, від серця, а не купити її через велосипед, круту куртку і т.д. Тому і веде себе дитина так, як знає, як відчуває, щоб хоч якось привернути до себе увагу і заявити: «Я є! Любіть мене».

Почуття нелюбові – це причина алкогольної, наркотичної залежності. Це причина порушень правил поведінки. Душа шукає спосіб виразити себе, заявити про себе, отримати задоволення,  радість штучним шляхом хоч на деякий час.

Разом з життям ми отримали і вимоги до нього. А ви знаєте, які вимоги у вашому житті? На сьогодні в більшості сімей існує прадідівський підхід по вихованню дітей: мене били  в дитинстві, і я буду так виховувати. Або мене били в дитинстві, а я так не буду ставитися до своїх дітей. Ні перший, ні другий підхід до виховання дітей невірний. Я пропонувала ввести інший підхід до виховання дітей в школах, і у відділі молоді та спорту, але запрошення поки що не отримала.

В житті все важливо. Сьогодні інші часи. Двері в старе життя закриваються назавжди. Час вимагає іншого підходу, інші способи виховання і ставить інші вимоги.

Правоохоронні органи винесли правильний вирок батькам. Я розумію і батьків: їм може і соромно, і боляче, і відчувають безвихід. Але ж на 24 години батька чи матір не приставиш до дитини. Це просто не реально. Діти часто представлені самі собі і вчиняють вчинки відповідно до успадкованих законів.

Чого прагне дитяча душа. Давайте їй допоможемо, об’єднавши наші зусилля і наші знання. Це наші діти! Це наше майбутнє! Це наша відповідальність, якими вони будуть!

 Тетяна Кушин, консультант-психогенетик.