Багата на цікавих людей із складними біографіями та долями земля Ізюмщини.  Головне, що такі герої живуть поруч з нами, але більшість і не знає нічого про  них. А тому, що то люди скромні. Не люблять вони себе випячувати, хизуватися перед іншими. Особливо багато їх живе на селі. І що дивує, у свої дев’яносто років зберегли гостру пам\'ять, мають чітку громадянську позицію і незламний дух.
Ось з такою  людиною недавно звела мене доля в селі Капитолівка в хаті, що  стоїть на околиці  попід лісом, у котрій проживає з дружиною Василь Кузьмич Кабанець. Затамувавши подих, не перебиваючи , слухав його більше  години, нашвидкуруч міняючи касети диктофону. Тепер пропоную те, що почув читачам, сподіваючись на їх зацікавленість.
Далі.
На фото: В.К.Кабанець (1941-1942 г.г.).

Багата на цікавих людей із складними біографіями та долями земля Ізюмщини.  Головне, що такі герої живуть поруч з нами, але більшість і не знає нічого про  них. А тому, що то люди скромні. Не люблять вони себе випячувати, хизуватися перед іншими. Особливо багато їх живе на селі. І що дивує, у свої дев’яносто років зберегли гостру пам\'ять, мають чітку громадянську позицію і незламний дух.

 Ось з такою  людиною недавно звела мене доля в селі Капитолівка в хаті, що  стоїть на околиці  попід лісом, у котрій проживає з дружиною Василь Кузьмич Кабанець. Затамувавши подих, не перебиваючи , слухав його більше  години, нашвидкуруч міняючи касети диктофону. Тепер пропоную те, що почув читачам, сподіваючись на їх зацікавленість.

-         Народився я у Волоховому Яру на Балаклійщині. Звідти і відправився у довгу життєву подорож. Світ побачив я 12 квітня 1919 року. Нині це не лише мій день народження, але й День Космонавтики. Ось так.

 Коли мені було дев’ять років, це у 1928 році, почалась колективізація. Батько одним з перших здав в колгосп своє господарство: пару коней, реманент, інвентар. Все, все. все. Його призначили в артілі бригадиром. Село наше велике на той час було. І куркулі були, і бідняки, і середняки. Так ми з середняків. Сім’я велика – 16 душ. Проте батько вступив у колгосп.

 Декому, хто радянську владу не сприймав, створення колгоспу не до душі прийшлося. Почали мститися. А кому? Активістам! І спалили нашу хату. Вся родина просто неба опинилася. Добрі люди не покинули в біді. Дали притулок. А незабаром батька призначили  головою сільради в Олександрівку.

Як пережили голодомор 1932-1933 років, краще не згадувати. Їли все, що доведеться. Більш за все, листя берестка.  Нарвемо їх, натовчемо. І з отого мати млинці пекла. З весни до осені копали різне їстівне коріння, молоду кропиву, лободу тощо. Тоді один найменший брат помер. Немовлям був. Так і вижили. Я ж з  чотирнадцяти  вже в колгоспі працював. Малярією перехворів. Треба сказати, Бог не дав мені зросту. То ніхто мені й не давав справжні роки. Правда, одного разу це допомогло.

 Ми з братом втекли з дому. Йшли на станцію через бурякове поле. Їсти хотілося, тож вирвали кілька буряків і почали гризти. А тут об’їздчики на конях. Брат хутчішим був і втік на станцію. Правда, там його міліція спіймала та до дитбудинку відправила. Я ж залишився на місці. Об’їздчик  пару раз оперіщив мене нагайкою. Боляче було, аж сльози бризнули. Що робити? І тут побачив на другому кінці поля мужика з мішком буряка. Той кажу об’їздчику, мовляв, чого ви дитину за один  буряк казните, он дивіться, цілий мішок буряка дядько потяг. Він покинув мене і мерщій того чоловіка ловити. Я ж давай тікати.

…Батька запросив до Петровського його брат. Він працював інженером дорожнього відділу і влаштував батька десятником. Коли у батька з’явилась роботі, він забрав до себе мене та брата, який перебував у дитбудинку. Брат  пішов на роботу в радгосп, а я став «домогосподаркою»: отоварював в магазині продуктові карточки, які давали батькові та готував їжу. Такою була моя доля дитяча.

 У Петровському ми пробули до осені. Пережили голодний період. Там же хліб давали по карточках. Та батька звільнили за скороченням штату. І знову виручив його брат. Він влаштував батька в комуну імені Постишева. Це було за 35 кілометрів від райцентру. Добиралися туди пішки. Дали нам хату -  вікна нарівні із землею. Батько пішов на роботу. І я почав працювати. Робив все , що доручали. З часом батько і тут бригадиром призначили. Так і прожили до 1939 року.

 Як жили спочатку, краще  не згадувати. Наступного року отримали зерно на трудодні. Як всі люди з хлібом зажили. Там я вчився у Надеждинській школі. Закінчив семирічку. На канікулах працював. А вже після семирічки став повноправним сіль госппрацівником: і конюхом був, і гній на поля возив, і сіяв, і жнивував. За урожай боролися. Як хорошого робітника, мене направили на один рік вчитися до ветфельдшерської школи в Ізюм. На Пісках вона містилася. Тільки провчився усього півроку, бо прийшла повістка в армію.

  І ото у жовтні 1939 року мене призвали та до жовтня 1946 року рівно 7 років служив в лавах Радянської Армії. Служив у спеціальній спортивній роті.  Наш резервний полк дислокувався у Вологді і його командування направляло туди, де виникали найскладніші ситуації. Так, взимку 1943 року перекинули під Ленінград для прориву блокади. Всю зиму там пробули. Спочатку спали на снігу, потім збудували землянки. Коли ж блокаду з Ленінграда зняли, нас знову на старе місце відправили. І ото у Вологді прослужив до 1944 року. Потім мене відправили до Москви у 25-ту дивізію. На всевійськовий збір спортсменів, а простіше готуватися до параду на честь Дня Перемоги. І у 1945 році мені пощастило взяти участь у цьому історичному Параді.

 .. В жовтні 1946 року після демобілізації  приїхав в Ізюм. А тут голодовка. Знову не везе нашому брату: сестра з сім’єю в Капитолівці пухли від голоду. Де вихід? Одягнув прямо на  військову форму діагоналеві штани, сорочку вдягнув і мерщій на Кавказ. Односельці попередили правда, щоб в гори не совався, бо вб’ють. Тож приїхали на станцію Огоньки. Пішли до млина. Якраз туди горяни зерно привезли змолоти на борошно. Розговорився з одним чоловіком, розповів про свою біду.» Я тобі допоможу», - каже,  тільки пішли подалі від млина». І повів до сараю та дав мішок борошна. Почав давати йому гроші, а він відмовляється. Попросив за оте борошно військову форму, що на мені була під цивільним одягом. Мерщій  скинув я гімнастьорку та галіфе, віддав йому, а сам за мішок з борошном і додому.

…Прожив спокійно десь з місяць. І ось викликають до міськкому партії в Ізюм, до кадровика. Ним був учасник війни без руки Балковий на прізвище. Він запропонував йти головою колгоспу в Кам’янку. Відмовився, мовляв, хоч з сільським господарством і знайомий, але , щоб колгоспом керувати, ще не готовий. Відпустили. Проте через якийсь час знову викликали і вже без вмовлянь   призначили головою сільСТ у Капитолівці. Довелось приймати , бо тут в лісництві вже жили мої батьки. Але що там приймати було? Ні магазину, ні комори, ні товару. Пішов до Яроцького. На півхати домовився з ним. Товари з Ізюма мішком носив. Побули там, а потім у центрі,  трохи нижче нинішньої сільради, у Єзиків півхати взяли. Прилаштували полки, прилавок обладнали, все організував. Через якийсь час біля церкви під магазин часовою переробили і почали більш-менш пристойно обслуговувати селян.

 Відпрацював так трохи більше двох років. Знову викликають до міськкому партії:

- Ну що , друже, - питають, – відпочив?

- Ага, - кажу, - добре відпочив!.

- Раз так, то пропонуємо очолити невеликий колгосп «Діброва».

- Добре, - кажу, - а сільпо куди?.

- Та ти йди в колгосп, а туди ми людину знайдемо, - пообіцяли.

Як би не так! Знайшли!!!

Так я проробив рік і головою колгоспу, і головою сільСТ. Проте полегшення було: тепер як голова колгоспу мав пару коней у розпорядженні, тож товари на бричці у село доставляти міг. І ото так трудився до 1949 року.

 Того року викликав мене до себе інструктор міськкому партії М.А.Коник та й запитав, чи хочу  я вчитися. Я ж йому, мовляв, де ви знайдете такого дурня, щоб не бажав вчитися.

-         Раз так, - каже, - поїдеш у Харків вчитися на агронома.

Ну і поїхав. Провчився десь років з півтора, як нам почали викладати українською мовою. До цього вкладали російською мовою. . навчання тривало три роки. По закінченні отримав диплом молодшого агронома. До речі, коли вчився, то отримував стипендію до 250 рублів... Жити, як кажуть, на такі гроші можна було. Що кепсько – я в Харкові, а сім’я – в Капитолівці. А так нічого.

 Навчання закінчив у 1951 році. Повернувся до Капитолівки. Тільки приїхав, як тут загальні збори членів усіх п’яти невеликих сільгоспартілей щодо об’єднання в одне велике господарство. На той час у нас налічувалося: артіль «Більшовик» (у Моросівці), «Діброва» ( село Діброва), «Червоний паротяг» (на Оришківці), «Вільна праця» та імені Петровського.

Збори проходили в лісі біля Моросівки. Безумовно, і представники міськкому партії були, як лічить, і з райвиконкому, теж у президії сиділи. Бурхливим зібрання було. І… обрали мене головою об’єднаної сільгоспартілі «Більшовик». Там же голою Капитолівської сільради люди призначили А.С.Літвінова.

 Головою колгоспу «Більшовик» пробув шість років. Потім чергове укрупнення колгоспів. Знову збори. І тут вже нині покійний Живолуп вговорив людей, щоб обрати головою В.В.Злобіна. Обрали його. Я ж подякував людей за довіру і пішов. Поїхав в Ізюм. Там  випадково зустрівся з головою колгоспу імені Чапаєва Коваленком. Він запросив на роботу до себе в Сулигівку бригадиром комплексної  бригади. Проробив я там десь півтора роки. А тут з сімєю нелади. Дружина в селі жити не побажала і поїхала в Слов’янськ. Що мені робити? Написав заяву про звільнення за сімейними  обставинами. Її задовольнили. Однак до Слов’янська не поїхав, бо я селянин від діда-прадіда, а не робітник . З дружиною розлучився.

.. І знову новий етап життя. Пішов до М.І.Колісника в райагропостач диспетчером. З часом став товарознавцем. А звідти…перевели мене на вже знайому роботу. Сталося ж це так. Сиділи з директором ми у його кабінеті та накидали план роботи на наступний період. Тут заходить другий секретар міськкому партії Зозуля. Побачив мене і поцікавився, що я тут роблю.

- Шматок хліба заробляю, бо сім’ю годувати треба, - відповідаю.

Він гмикнув і пішов , більше нічого не сказавши. А через два дні приїхав «бобиком» , забрав мене та й повіз до Федорівки. Там голова колгоспу «Червоний літак» Ткаченко захворів і пішов на пенсію. І був потрібен туди терміново голова. Ото ж мене і обрали на його місце. Провели передачу справ.

 За тих часів передавали справи швидко. Віддали печатку, ключі від контори. Ото й усе.

 І там я чесно та добросовісно відпрацював п’ять наступних років. Керував колгоспом, а вечорами їздив в Ізюм на якісь курси при міськкомі партії. По закінченню видали ще одне посвідчення. Життя йшло своєю чергою. Як завжди , влітку проводили сінокіс. Однієї неділі на луки вийшли всі, хто міг тримати в руках косу. А тримати вміли всі  - від малого до старого. Привіз  я бочку пива, щоб спрагу люди  могли вгамувати після роботи. І пішли в загінки: бухгалтер першим, я другим, і так далі. І тут прибігає з контори прибиральниця , її за старшу там залишили.

- Василь Кузьмич, приїхав голова райвиконкому І.Й.Мороз і вас терміново викликає, - сказала ледве відсапавшись.

- Якщо йому так терміново щось треба, - кажу, то нехай їде сюди, на луки. Тут і поговоримо.

Іван Йосипович не приїхали. А через кілька днів привіз Жернового замість мене. Вигнали за неповагу до керівництва району.

 Знову непереливки. Попрощався я з федорівчанами і став козаком вільним. Та жити ж треба і сім’ю годувати теж. Пішов на Савинський цукрозавод. Там начальником відділу цукросировини був Іван Андрійович Коник. Призначили мене агрономом по вирощуванню цукристих в господарствах східної частини Ізюмського району, тобто в колгоспах при селах Бугаївка, Куньє, Чистоводівка, Липчанівка, Капитолівка, Червоний Оскіл. Мав за роботу подяки, премії.  Цінували мене.

 Минуло два роки., як тут скорочення штату на цукрозаводі. Але директор не відпустив мене, а по узгодженню з Ізюмським міськкомом партії направив завідуючим бурякопунктом в Ізюм. Я ж директору сказав, мовляв, зважте , у мене ж сім’я і не маленька:  з другою дружиною, чудовою жінкою народили шість синів і три доньки, її ж годувати треба. Там же ставка 80 рублів. Пішов назустріч і дав ставку 120 рублів. Керував бурякопунктом до 1969 року. По осені кагатів на майданчику бачено-не-бачено було. У кожному ж 350 тонн цукристих. Нині такого не побачити.

 З бурякопункту по рішенню райвиконкому кинули мене на зміцнення кадрів у колгосп «Червоний Оскіл». Працював на спорудженні ферми по відгодівлі ВРХ. Та й проробив до 1979 року. До самої пенсії. На цьому скінчилась трудова діяльність отого Василя Кузьмича Кабанця, котрий сидить перед вами. Вже коли працював , то в останні роки почав хворіти. Спочатку щось у грудях давити стало, а потім ноги відмовили. Оце так уже понад 30 років по хаті пересуваюсь, тримаючись за стільці. Але я за всіма подіями в Україні, області, місті та районі слідкую уважно, цікавлюсь всім, читаю газети,І радіо слухаю, телевізор дивлюсь. Думаю, що  життя прожив не марно і чесно. Онуків маю, правнуків. Вірна дружина поруч. Пенсію додому приносять. Повагою у односельців користуюсь. Що ще треба.

 Розмовляв В.Полєхін.

Фото з архіву сім’ї Кабанець.