Село Вірнопілля було засноване на початку XVIII століття. Першими поселенцями були козаки. Багата частина козацтва і козацька старшина забирала кращі землі, а для того, щоб забезпечити свої господарства робочою силою, перетворювала в кріпаків майже все збідніле населення. Основним заняттям населення було землеробство. Велике значення мало і скотарство. Худобу розводили не тільки для потреб господарства, а й для продажу на ринках.

    Землі Вірнопілля перед реформою 1861 року належали поміщиці Вірі Індюковій. Тому в книзі "Харківська губернія", за свідченням 1864 року, записано: "В Изюмском уезде упоминается владельческая деревня Вернополье (Верино поле), расположенная при колодцах по правую сторону Харьковского почтового тракта (из города Изюма в город Харьков), от Изюма на расстоянии 25 верст. В деревне 37 дворов, жителей 192, из них 92 - мужского пола, 107 -женского". Село ще називалося Індюківка. Пізніше землі поміщиці Віри перейшли до.....

  Село Вірнопілля було засноване на початку XVIII століття. Першими поселенцями були козаки. Багата частина козацтва і козацька старшина забирала кращі землі, а для того, щоб забезпечити свої господарства робочою силою, перетворювала в кріпаків майже все збідніле населення. Основним заняттям населення було землеробство. Велике значення мало і скотарство. Худобу розводили не тільки для потреб господарства, а й для продажу на ринках.

   Землі Вірнопілля перед реформою 1861 року належали поміщиці Вірі Індюковій. Тому в книзі "Харківська губернія", за свідченням 1864 року, записано: "В Изюмском уезде упоминается владельческая деревня Вернополье (Верино поле), расположенная при колодцах по правую сторону Харьковского почтового тракта (из города Изюма в город Харьков), от Изюма на расстоянии 25 верст. В деревне 37 дворов, жителей 192, из них 92 - мужского пола, 107 -женского". Село ще називалося Індюківка. Пізніше землі поміщиці Віри перейшли до поміщика Тимченка. В економії Тимченка було 1000 десятин землі. Володіли землями Вірнопілля пани Васюков, Степанов, Береговий. Тому одна із територій села називається й донині Васьківка. Пану К.С.Степанову належала територія Курочкіно. В районі центральної садиби жили Берегові і Корецькі, які переселилися з Полтавщини, купили собі землі і стали землевласниками. Берегові мали 100 десятин, а Корецькі 80 десятин землі. Селяни приходили найматися в економії до Тимченка і Берегових, майже безкоштовно працювали. Оплата одного робочого дня на своїх харчах коштувала 20 коп. На сім\'ю селянина в полі давалось 3,5 га землі. Сім\'ї були великими - по 17-18 чоловік. Батько не міг відокремити синів від землі. Відміна в 1861 році кріпацтва не покращила життя селян.
   До революції в селі було 70 подвір\'їв. На початку 1905 року по всій країні прокотилася хвиля протесту проти розправи з робітниками 9 січня в Петрограді. Під впливом робітничого класу піднімається на боротьбу і селянство. В цей період в Цареборисові ро- бітником із Щербинівської шахти Д.І.Лагошею була організована більшовицька організація, яка мала зв\'язок з партійною організацією шахти і проводила роботу серед селян Цареборисова, Довгенького, Вірно- пілля, Співаківки.
   В селі відкритих виступів селян проти поміщиків не було. Селяни боялися поміщиків. Але в економії Тимченка було три підпали. Селяни крали коней. В с. Дмитрівка Ізюмського повіту відбулися самовільні вторгнення селян в садиби поміщика В.Губіна і козаків Лопушенкових. Селяни с. Дмитрівка були засуджені на три місяці тюремного ув\'язнення.
   Вибухнула Жовтнева революція. Поміщик Тимченко, почувши про революцію, покинув свої володіння. Його майно було пограбоване бідними селянами.
   Сини В.Берегового Ан-дрій і Петро були солдатами першої імперіалістичної війни. У 20-х роках минулого століття Андрій Васильович Береговий емігрував до Франції. До 1933 року переписувався з братом Петром. Андрій Береговий у Франції був різноробочим, потім комерсантом, одружився, в нього народився син П\'єр. У 90-х роках ХХ ст. П\'єр Береговий став прем\'єр-міністром економіки, фінансів і бюджету Франції. В цей період він відвідав батьківщину. Життя П\'єра закінчилося тра- гічно (він застрелився).
   14 лютого 1918 року в Ізюмському повіту була встановлена радянська влада І з\'їздом Ради Ізюмщини. Весною 1918 р. мирне радянське будівництво було перерване воєнною інтервенцією і громадянською війною. Після закінчення громадянської війни, 28 квітня 1920 р., членами Вірнопільської сільської Ради були обрані Гаврюшенко Павло, Донченко Андрій, Хижняк Дмитро, а 15жовтня 1821 року членами Вірнопільського комітету незаможних селян були обрані Ткаченко Василь, Степанов Андрій, Богданов Михайло.
   На базі селянських земель в 1920 р. в с. Вірнопіл-ля виник колгосп "Широке поле". В цьому ж році селяни хутора Ново-Іванівка (Херсонівка) і селяни Вір-нопілля (Васьківка) організували колгосп "Краща нива". Головою колгоспу був Хижняк Дмитро. В 1930 році на хуторі Дмитрівка (Кунчаківка) виник колгосп "Ворошилова". На базі земель поміщика Корецького виник радгосп ім. Петровського. В 1921 р. директором радгоспу був Пархоменко Сергій Матвійович - агроном. В 1933 р. в село прийшов перший трактор, а вже в 40-х роках в радгоспі було 22 трактори ХТЗ-21, 2 комбайни "Ста-лін" і "Комунар", 2 вантажні авомобілі ГАЗ.
   Перед Великою Вітчизняною війною секретарем комсомольської організації в радгоспі була Аліфіренко Ганна Миколаївна, а в радгоспі "Широке поле" Гриль Петро Назарович. У період окупації (жовтень 1941 р. - 9 вересня 1943) колгоспи були розпущені, майно було пограбоване і знищене фашистами. В селі була проведена мобілізація во-їнів до Радянської Армії. Пішли на фронт першими добровольці. Дали наказ всім дівчатам 1918-1924 років народження з\'явитися у військкомат м. Ізюма. Серед них були: Санжаревська Віра Афанасіївна, Шматко Марія Семенівна, Аліфіренко Ганна Миколаївна. Про бойовий шлях цієї бригади можна дізнатись у Вірнопільському шкільному музеї.
    В кінці жовтня 1941 р. німці вперше окупували село. 20 січня 1942 Радянська Армія визволила село від фашистів. Але протрималися до червня 1942 р. Знову прийшли фашисти, знову почалися жорстокі бої. І так 5 разів с. Вірнопілля переходило з рук в руки. І лише 9 вересня 1943 року воїни-танкісти 31 гвар- дійської танкової бригади повністю визволили село.
  235 окрема вогнеметна танкова бригада була сформована 1942 р. в Кузьминках Московської області. Воювала бригада на Сталін-градському, Південному і Донському фронтах з 17 жовтня 1942 по 2 лютого 1943 р. За цей час бригада знищила: 225 бронетранспортерів, 598 гармат, 599 кулеметів, 126 автомобілів, 5 паровозів і ешелонів, 9615 солдат і офіцерів. Визволено 15 міст, 29 залізничних станцій, 1393 населені пункти.
   Більше 100 днів в сувору зиму 1942-1943 років вона брала участь в Сталінградській битві, за що бригада 235 була перейменована в 31 гвардійську окрему танкову бригаду. Бригада брала участь у звільненні від загарбників Харківської, Запорізької, Дніпропетровської областей. А також міст Барвінкове, Павлоград, Запоріжжя і в тому числі с. Вірнопілля. В Братській могилі села серед похованих визволителів - 55 танкістів.
  Закінчилася війна. З\'явилися нові труднощі. Треба було відбудовувати господарство, відроджувати село. Тому що лише один будинок, в якому розмістилася сільська рада, пошта, медпункт, уцілів. Стояла й школа на околиці села. А так, куди не кинь оком, самі землянки. Хліб, продукти харчування видавали по картках.
Хліб виростити було на той час нелегкою справою. Треба було спочатку звіль-нити поля від слідів війни: усілякого залізяччя, серед якого траплялися бойові снаряди, гранати. А за посівним матеріалом жінки та дівчата ходили в м. Ізюм, а це немало-небагато, а кілометрів 20 з гаком, більше по бездоріжжю. Хто в чоботях, то ще нічого, а більшість були босі. Оклуночок 10-15 кг, напівголодні, але не нарікали на долю. Бо чоловікам було значно важче на фронті. Серед жінок, на чиї плечі випали повоєнні труднощі, були Кужиль Софія Сергіївна, Смільська Антоніна Антонівна, Лисенко Наталія Йосипівна, Липова Поліна Іванівна, Соколова Тетяна Федорівна, Соковар Ксенія Федорівна, Лисенко Мотря Андріївна.
  Була відновлена робота радгоспу ім. Петровського, колгоспу "Широке поле". Після демобілізації з лав Радянської Армії головою колгоспу був обраний довоєнний голова Вереміїв Адріан Никифорович. Головою колгоспу "Краща нива" з 1948 р. був обраний Дзюба Григорій Васильович.
    У 50-ті роки ХХ століття по Україні йшло укрупнення господарств. У 1950 р. радгосп ім. Петровського приєднали до колгоспу "Степок". У 1959 р. до колгоспу "Степок" приєднали колгосп "Побєда" (коли-шній колгосп "Широке поле"), колгосп "Ворошилова" (землі с. Велика Комишуваха), колгосп "Червоний Клин" і частину земель Малої Комишувахи і Бражківської сільської ради.
   Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР №378 від 19.03.1959 р. був організований радгосп ім. Петровського вівчарського напрямку. Радгосп мав 9978 га всіх сільськогосподарських угідь, в тому числі орної землі 7767 га. Директором нового радгоспу став Гринь Григорій Леонтійович. Надалі директорами були: з 1961 р. - Македонський Микола Йосипович, з 1971 р. - Ничик Микола Іванович, з 1982 р. - Макогон Микола Павлович. Він багато уваги приділяв соціальному розвитку села. Були побудовані асфальтовані дороги, житло для працівників, амбулаторія, банно-пральний комбінат, нова середня школа.
   З 1997 р. господарство очолив Кривошапка Григорій Іванович. В дуже важких економічних умовах прийшлось працювати, але поля завжди було засіяно і урожай зібрано, закуплена нова техніка. За всі післявоєнні роки радгосп ім. Петровського досяг значних результатів, про що свідчать Почесні грамоти за підвищення продуктивності тваринництва, збільшення виробництва і продажу державі м\'яса, молока та вовни за підсумками 1971-1984 р.р. За високі показники у вирощуванні зернових культур 1974 р. господарство нагороджено Червоним прапором. Удостоєні були за особистий внесок у розвиток сільського господарства багато працівників радгоспу державних нагород: ордена Жовтневої революції - Літвінов Микола Михайлович, Мирошниченко Володимир Федорович; ордена Трудового Червоного Прапора - Васильєв Дмитро Михайлович, Сорока Іван Васильович, Шматок Володимир Євтухович, Шумський Федір Олександрович, Малишко Клавдія Єгорівна, Дяченко Володимир Іванович; ордена Трудової Слави - Білоногов Володимир Федорович, Бабій Роман Дмитрович, Липовий Віктор Якович, Льозний Олександр Дмитрович, Бойко Анатолій Васильович, Дем\'янченко Володимир Васильович, Зіль-ко Микола Архипович.

З книги "Оживе все знайоме до болю.."