Сумна  звістка як для  літературної спільноти, так і для всіх мешканців краю: пішов із життя відомий  інженер-конструктор, громадський активіст,  поет Борис Васильович Диченський, з яким пов’язаний помітний період розвитку приладобудування  в нашій країні.

Зазначу, що з Борисом Диченським  познайомився в 70-х роках минулого століття, коли  після закінчення електромеханічного факультету Но­вочеркаського політехнічного інституту він  за направленням прибув до Ізюмського приладобудівного заводу, де став працювати інженером - конструктором маячної техніки.

Борис Васильович зацікавив не лише як здібний, сумлінний молодий спеціаліст, який згодом мав на своєму рахунку чимало і авторсь­ких свідоцтв, і раціоналізаторських пропозицій та винагород за них. А ще й як людина, весь вільний від роботи час якої був заповнений цікавими і різноманітними справами. Борис займався спор­том, альпінізмом, скелелазінням, фотосправою, співав на сцені заводського Палацу культури у складі вокального ансамблю. А крім цього писав вірші. До того ж, вірші хороші. Під власний акомпанемент (на гітарі), поклавши дещо з написаного на ноти, нам у години відпочинку на природі наспівував. Одним словом, він був. «душею компанії», був цікавою людиною і з ним було цікаво спілкуватись, дружити. До речі, під час такого спілкування мені вдалося познайомитись з його біографією. Досить   таки цікавою.

Народився Б.В.Диченський у січні воєнного 1944-го року в місті Каменськ-Шахтинський (колишній станції донського ко­зацтва Каменській). Ростовської- на-Дону області. До речі, неподалік від міста Каменська, на березі річки Сіверський Донець є хутір Диченський, у якому був знятий фільм «Тихий Дон» за  одной­менним романом Михайла Шолохова. У масових сценах цього фільму в дитячі роки знімався й Борис Васильович.

Як він розповідав, прикладом у житті для нього слугував батько-людина робо­тяща, тямуща і смілива. Василь Захарович Діченський прой­шов важкий трудовий шлях. Ще не досягнувши повноліття, трудився молотобійцем у кузні. А згодом, працю­вав на паровозі кочегаром, помічником машиніста, машиністом на паровозах і тепловозах, інструктором по водінню локомотивів. У війну під бомбардування­ми возив снаряди у Сталінград. Батьківський характер перейшов у спадок Борисові. Перший рік навчання (до інституту поступив у сімнадцять років) суміщав із роботою учнем слюсаря, а згодом слюсарем у кузовному цеху Новочеркаського електровозобудівного заводу. Працю­ючи вже в Ізюмі на приладобудівному заводі, став винахідником СРСР, спеціалістом з маркетингу, секретарем комсомольської організації відділу го­ловного конструктора, членом завкому профспілки.

Борис Діченський і в армії встиг два роки послужити: лейтенантом в авіаційному полку. Але скрізь, де б він не працював, де б він не знаходився - не полишав свого найулюбленішого захоплення - писати вірші. Цим же із задоволенням займався,  пішовши на пенсію. Його поетичні твори друку­валися в місцевій пресі, у колективних збірках ізюмських поетів.

Вийшли друком збірки творів Бориса Васильовича. Шанувальники його таланту зустріли це з особливим захопленням.

Іван Шевченко, член НСЖУ.

Фото автора.

P.S.  члени літературного об’єднання «Слово»  сумують з приводу смерті  Бориса Васильовича Диченського і висловлюють глибокі співчуття близьким і рідним покійного.