…Вони побули разом лише кілька годин. Голова родини Вячеслав Поляков збирав речі і відправлявся на передову, а його син Валентин тільки приїхав у відпустку з війни, яка триває на Сході країни.

-Так, нам нечасто вдається нині бачитися, - говорить Поляков-старший. – Але я не шкодую, що обрав саме таку стежину. Читати далі ...

 ПОЛЕ ПОЛЯКОВИХ

…Вони побули разом лише кілька годин. Голова родини Вячеслав Поляков збирав речі і відправлявся на передову, а його син Валентин тільки приїхав у відпустку з війни, яка триває на Сході країни.
-Так, нам нечасто вдається нині бачитися, - говорить Поляков-старший. – Але я не шкодую, що обрав саме таку стежину.

Колишній військовослужбовець, який перебуває на пенсії вже тривалий час, не дивлячись на вік та старі болячки, не задумуючись пішов добровольцем на війну. А коли побачив його обмотаний живіт (ще збереглися сліди від перенесеної нещодавно операції після поранення), навіть подумав: «Як з такими болячками можна в бій іти?». 

-Я не звертаю уваги на такий «дріб\'язок», - ловить мій здивований погляд Вячеслав Олександрович. - На війні я перебуваю вже більше року і не таке бачив. Я офіцер, командир. Воюю в складі 16 окремої авіаційної частини. За військовою спеціальністю – командир взводу зенітників. В моєму підпорядкування – 10 чоловік, дві зенітки. Ми також підбираємо поранених на полі бою і тих, хто загинув. 
- Говорять, що проти нашої армії воюють шахтарі з кайлами та лопатами…
- Які шахтарі? Там діють найманці, багато чеченців. А кілька шахтарів воюють на нашому боці, захищають свою землю від погані, яка прийшла у наш дім. Ми були в Сватовому, Краматорську, під Луганськом.
Його сини-близнюки Валентина та Антон до цього вже служили в армії, але коли настав час боронити нашу землю по-справжньому, також не вагалися з вибором. Обидва на фронті з перших днів окупації Донбасу.

-Я зв*язківець, - розповідає Валентин Поляков. – перебуваю у спеціальному батальйоні урядового зв*язку. Забезпечуємо його на всіх фронтах, де цього вимагаються обставини. Перебував у гарячих точках – Слов*янську, Старобешеві, Орєхові, на Луганщині.
Чим унікальна ці родина? На Барвінківщині не знайдеш родини, де служать разом батько і два його сини. Крім них, у родині воює ще один чоловік – брат невістки.
-Ви знаєте, це неймовірно важко – чекати своїх чоловіків, - зривається на плач Валентина Опанасівна, господарка родини Полякових. - Особливо тоді, коли чую по телебаченню інформацію про обстріли, які постійно ведуть бойовики по нашим позиціям. В такі хвилини серце не на місці перебуває. Телефонувати не можна на передову. Якщо є така можливість, вони самі це роблять. А я тільки плачу у чеканні. Тим паче, коли не знаєш, де вони знаходяться. Мами мене зрозуміють.

На руки до Валентина забралася його донька Настя, яка навчається у четвертому класі ЗОШ №3. Вона пишається своїм татом і всім розповідає, який він у неї герой. А ще дуже любить свого дядька Антона.
-Сини чергуються у відпустках, – говорить В.О. Полякова. – Антон ось нещодавно поїхав на фронт, а Валентин приїхав. Теж ненадовго.
-Зараз часто трапляються такі ситуації, коли війна розділила родини. Як у вас?
-Ми не виключення. Я коли йду по місту у військовій формі, багато хто мені не подає руки, мовляв, чого це ти цю форму начепив? В електричках мене стороняться, коли бачать на мені українську форму. Таким відповідаю: «А яку я форму повинен одягнути? Я на своїй землі, я її захищаю». Мій брат прямо бажає, аби я не повернувся назад, раз «не в ті ідеали вірю». І таких багато. Мені говорять в обличчя, що через таких як я та мої хлопці у нас іде війна. Вони чекають, «руССкого міра»? Так хай їдуть зі мною, я їм покажу справжнє обличчя агресора: розбиту та розграбовану територію, знищену нашу культуру. Вони теж цього хочуть? Я – ні. Я воюю за свою хату, за шматок українського сала, окраєць хліба на моєму столі.

-Знаєте, а вже більшість там, на Донбасі та на Луганщині, зрозуміла це, - додає Валентин. – До нас на вулицях підходять посивілі люди, навіть ветерани війни, просять пробачення за свої дії, коли кликали Путіна, просять сфотографуватися своїх онуків разом з нам и. Але є покидьки, про яких батько говорив, які до цих пір з хлібом-сіллю очікують приходу «нового порядку» на нашу святу козацьку землю. Тож молодих здорових земляків я закликаю йти боронити землю, а не відсиджуватися. А навіть деякі рідні люди бажають, аби нас там перестріляли.
-А коли ситуація вимагає втручання влади, вона чимось допомагає родині?
-Я якось звернулася за допомогою. Дрова мені були потрібні, - ділиться Валентина Опанасівна. – Так мені відповіли, що моїх хлопців на ту війну не посилали. Отак. Я ніхто, і звуть мене ніяк.
Та Бог їм суддя…
-Ми станемо їхніми суддями. От тільки війна скінчиться, - помітно, що Вячеслав Олександрович занервував. – Чиновники, мабуть, забули, заради кого ця війна і завдячуючи кому вони сидять у теплих кріслах. Тільки волонтери нас не кидають у біді. Це справді волонтерська війна. 
-Я додам: місцеве населення нам допомагає. А найбільше «волонтерських десантів» - із Західної України. 
-Хочеться, аби все це скоріше скінчилося, щоб довгоочікуваний мир прийшов на землю, щоб живими поверталися наші сини, чоловіки, брати. І щоб налагодилися стосунки між рідними людьми.
-Так і буде. Зараз дуже актуальний девіз періоду другої війни: «Наше діло праве, ворог буде розбитий, перемога буде за нами!»
І родитимуть ниви, оброблятимуться поля. Родинами, сім*ями. Такими, як у Полякових. Такі як вони до кінця захищатимуть кожен його клаптик, кожну пригорщу святої барвінківської землі. Попри все. 

Автор - Ю.Ситник