Леонід ЛОГВИНЕНКО.
Позбуваючись комуністичної та радянської символіки, слобожани перейменовують села, майдани, вулиці. Однак старе, яке щойно випхнули за двері, переодягнувшись в іншу шкуру, намагається влізти у вікно.А ЗМІСТ І СТАРОГО, і нового, по суті, один — імперський. Той, хто вважає, що СРСР — це не Російська імперія, одягнена в червоні шати, той, мабуть, не чув Владіміра Путіна, який в одному з інтерв’ю так і заявив: «А що таке Радянський Союз? Та ж таки Росія, лише назва інша». Справді, у ті часи синонімом радянського було російське. silskivisti.kiev.ua Суттю національної політики СРСР була русифікація. Так, мали період начебто українізації, але лише для того, аби, як казав герой п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», нас, українців, виявити, а потім знищити. А затим почати ще жорсткішу русифікацію.
Свого часу комуністи у народу не питали, як і що, скажімо, на Слобожанщині називати. Так з’явилися вулиці, проспекти, площі Косіорів, Блюхерів, Дзержинських, Фрунзе, Постишевих та інших революціонерів, у більшості з яких руки по лікоть в українській крові.
Щодо українських топонімів, то навіть натяк на національну приналежність придушувався ще в зародку. Приклад — станція метро «Левада» у Харкові. Так вона мала називатися в сімдесяті. Про це мені повідав відомий харківський кераміст Петро Ганжа, який оздоблював найкращі станції Харківського метрополітену. «Леваду» він бачив вершиною оздоблення: виходять городяни на перон, а їх зустрічають волошки у пшениці. Коли митець прийшов на станцію у день її здачі, то жахнувся: робітники кувалдами збивали плитку оздоблення. Поряд стояв секретар обкому Соколов і кричав: «Кажете, що це левада — сині волошки в жовтих хлібах?.. Це — націоналізм, мать вашу!». До речі, точнісінько так у наші дні після рішення сесії міськради під головуванням Геннадія Кернеса збивалася меморіальна дошка на честь українського вченого-славіста Юрія Шевельова.
Голодоморами, репресіями, затятою боротьбою з українським націоналізмом людям загнали у підсвідомість страх перед рідним, національним, він увійшов так глибоко, що і досі заважає відновлювати у назвах історичну справедливість. Приклад: як не намагалися харківські активісти переконати топонімічну комісію міста, аби проспект Леніна перейменували на проспект козаків — засновників Харкова чи принаймні Соборності, а ті наполягли на нейтральній назві — Науки. За цим же принципом замість українських топонімів з’явилося кілька «бузкових вулиць».
Громадська активістка Ірина Багалій зауважує, що всі назви з іменами українських діячів свідомо «відсунуті» від центру на окраїни. Скажімо, замість вулиці Цюрупи на околиці Харкова тепер маємо Грушевського.
Ще один промовистий приклад: чверть століття історики й громадськість добивались перейменування однієї з центральних вулиць Харкова, Раднаркомівської, на Алчевських. Тут іще зберігся будинок, де мешкала ця родина, до якої належали українські меценати, відома у світі поетеса і просвітитель Христина Алчевська. Там і пам’ятник їй стоїть. Так ні — іменем цих видатних українців переназвали іншу, віддалену від центру, вулицю. За Гната Хоткевича — українського класика літератури, музиканта, який викладав у Харківській консерваторії, створив своєрідну манеру гри на бандурі — харківську, чим прославив місто, — навіть не проголосували. Чи не тому, що радянська влада поставила на ньому тавро націоналіста?
А топоніміічна комісія міста Ізюм висловилась проти присвоєння імені Василя Стуса одній із вулиць райцентру. Бо хтось із її членів «авторитетно» заявив: «Так він же арештант...» Зате були схвалені назви на честь російських рок-музиканта Віктора Цоя та актора і барда Володимира Висоцького...
Водночас замість одіозних комуністичних постатей, що зникають, витягуються на світ Божий такі, які колись вірою й правдою служили Російській імперії та царю-батюшці. Наприклад, полковника Григорія Донця-Захаржевського, який начебто заснував Ізюм. Хоча за даними Національної академії наук України місто з’явилося набагато раніше. Може така шана за те, що Захаржевський за наказом Московії забирав землі в козаків, а фортеці, які будував на Слобожанщині, служили не стільки захистові від турків і татар, скільки боротьбі війська московитів проти Запорозької Січі? Тож, за словами місцевого краєзнавця Леоніда Щибрі, перейменовуючи міста, села та вулиці, потрібно братися не лише за декомунізацію, а й за дерусифікацію та деімперіалізацію.
Радянська імперія до українського жупана чіпляється, як реп’ях. Зокрема, відома своїм совко-русофільством влада Харкова вважає, що Дзержинський район обласного центру має називатися так і надалі, тепер уже не на честь активного виконавця червоного терору «залізного Фелікса», а в пам’ять про його брата — доктора медичних наук, доцента кафедри неврології та психіатрії Харківського університету Владислава Дзержинського. Фрунзенський район мають намір перейменувати на... Фрунзенський, на честь сина Михайла Фрунзе льотчика-винищувача Тимура, який загинув у Другій світовій війні. Жовтневий район залишиться Жовтневим, бо Україну, мовляв, визволили від німецько-фашистських окупантів у жовтні...
Звісно, місцеві активісти роблять усе можливе, аби декомунізація на Харківщині не перетворилась на деукраїнізацію. Отож з’являються в Харкові, інших містах назви вулиць та майданів на честь Небесної сотні, героїв АТО. Та явні й замасковані прихильники колишніх і нинішніх, російської та радянської імперій, дуже сподіваються, що у сьогоднішній великій кількості назв-переназв щось «їхнє» таки прошмигне.