Перша моя вчителька Анастасія Сидорівна – то світлий образ дитинства. Вона увійшла в моє життя поетичним рядком Андрія Малишка - «зорею світовою», стала уособлення чистого і доброго.  
…Пригадую перший дзвоник. До класу увійшла струнка, приваблива молода жінка в синій спідниці. Привітавшись, вона почала урок. Ми, малюки, тоді мали різні уподобання. Але в учительці приваблювало все - очі, посмішка, жести. Вона натхненно повела нас у країну знань. І хоча не вистачало ні зошитів, ні підручників, у нас було жагуче бажання вчитися.  Пам’ятаю, як Анастасія Сидорівна користувалася єдиним на увесь клас Буквариком. Він переходив з парти на парту, викликаючи неабияке захоплення. 
Вчительку поважали. З її легкої руки ми пізнали любов до української мови, читали уривки з творів Тараса Шевченка, портрет якого висів у класі на стіні.
Четвертого лютого сорок третього року, коли наші війська звільнили Ізюм, ми ставили концерт для поранених у шпиталі. То було справжнє свято.
Далі.  Перша моя вчителька Анастасія Сидорівна – то світлий образ дитинства. Вона увійшла в моє життя поетичним рядком Андрія Малишка - «зорею світовою», стала уособлення чистого і доброго.  
…Пригадую перший дзвоник. До класу увійшла струнка, приваблива молода жінка в синій спідниці. Привітавшись, вона почала урок. Ми, малюки, тоді мали різні уподобання. Але в учительці приваблювало все - очі, посмішка, жести. Вона натхненно повела нас у країну знань. І хоча не вистачало ні зошитів, ні підручників, у нас було жагуче бажання вчитися.
Пам’ятаю, як Анастасія Сидорівна користувалася єдиним на увесь клас Буквариком. Він переходив з парти на парту, викликаючи неабияке захоплення.
Вчительку поважали. З її легкої руки ми пізнали любов до української мови, читали уривки з творів Тараса Шевченка, портрет якого висів у класі на стіні.
Четвертого лютого сорок третього року, коли наші війська звільнили Ізюм, ми ставили концерт для поранених у шпиталі. То було справжнє свято.
З тих пір збігло чимало часу.. Вже і мої діти та онучка закінчили школу. А я все святкую День знань, згадую мою першу вчительку.
Тридцять сім років її невтомної праці дали добрі сходи. Вихованці стали військовими, інженерами, вчителями, хліборобами. І хоч життя підкидає нові випробування, я продовжую спілкуватися з А.С. Бобриш, вітаю її з усіма визначними подіями в житті країни.
Незабаром вчительці виповниться дев’яносто чотири. Вік – поважний. Та вона й досі пам’ятає довоєнний сороковий рік, коли під розлогим віковим дубом ( знімок додаю) сфотографувалася з групою вчителів Комарівської школи. От вона праворуч на передньому плані ( тоді виповнилось 19 років). На третьому плані перша зліва – Женя Трофімова, студентка Ізюмського медучилища, сестра Героя Радянського Союзу Володі Трофімова. Поруч - я і моя мама Варвара Василівна.
Світлою вдячністю згадую щасливі роки довоєнного життя, свого друга Володю Трофімова. Тому бажаю Анастасії Сидорівні доброго здоров’я, а чотирьом її синам сімейного щастя.
В. Мироненко, пенсіонер, м.Ізюм.