Небо чистіше – відродження успішніше
На початку червня у Палаці молоді та підлітків «Залізничник» відбулася зустріч ізюмчан з нашим земляком, московським письменником і публіцистом Олександром Ольшанським.
На ній були присутні члени літературного об\'єднання при газеті "Обрії Ізюмщини", працівники бібліотек міста, краєзнавчого музею, міськ-виконкому, журналісти, ветерани, друзі та однокласники письменника. Спілкування було цікавим і пройшло у теплій обстановці, а хор "Ветеран" подарував гостю кілька пісень, в тому числі і про Ізюм. Олександр Ольшанський дав ексклюзивне інтерв\'ю нашому кореспонденту.
На початку червня у Палаці молоді та підлітків «Залізничник» відбулася зустріч ізюмчан з нашим земляком, московським письменником і публіцистом Олександром Ольшанським.
На ній були присутні члени літературного об\'єднання при газеті "Обрії Ізюмщини", працівники бібліотек міста, краєзнавчого музею, міськ-виконкому, журналісти, ветерани, друзі та однокласники письменника. Спілкування було цікавим і пройшло у теплій обстановці, а хор "Ветеран" подарував гостю кілька пісень, в тому числі і про Ізюм. Олександр Ольшанський дав ексклюзивне інтерв\'ю нашому кореспонденту.
Кор.: – На правах старого друга і товариша вітаю тебе на рідній землі. Ізюмчани зажди раді бачити тебе, Олександре Андрійовичу. Майже в усіх твоїх прозаїчних творах згадується Ізюм, є навіть цикл ізюмських повістей і оповідань. Ось пройшла твоя зустріч з читачами "у клубі на вокзалі" - так ми називали в дитинстві і юності нинішній Палац культури. Твої враження.
– Відкрию невеличкий секрет наших однокласників. Мотивом, що спонукав приїхати в Ізюм на цей раз, стала задумка спільно відмітити сімдесятиріччя кожного в рідному місті. Наше покоління, покоління з довоєнного сукна, виявилось на подив життєсті-йким. Нас доля розкидала по всіх країнах і континентах, але ми живі і діяльні, більшість з нас продовжує працювати.
Наприклад, у мене кіль-кість обов\'язків починає перевищувати мої можливості. Крім того, що прозаїк і публіцист, я керую семінаром прози на Вищих літературних курсах, голова правління Співдружності випускників Літературного інституту, політичний оглядач міжнародного журналу "Форум", почесний член, але і активно діючий, Глобального Союзу Гармо- нії, член опікунської ради організацій "Обдаровані діти Росії", член кількох літературних журі… Не вмію відмовляти і відмовлятись, ось і доводиться бути гідним своєму призначенню в житті.
Чому зустріч відбулася "у клубі на вокзалі"? Тут наша культурна купель. Мені було соромно, що протягом багатьох десятиліть не повернув йому борг. Вважаю, що це була перша, але, на- діюсь на Небо, не остання зустріч у клубі, котрий нас залучав до культури, був вікном у великий світ. Сподіваюсь, земляки, що прийшли на зустріч, зрозуміли мій звіт про те, що посіяв у моїй душі рідний Ізюм і що з того насіння виросло.
Як ти чув, розмову я вів навколо трьох проблем: про своє місто, братолюбство, гармонію. Коли Ізюм нагородили орденом Вітчизняної війни, стався такий випадок. Якщо не помиляюсь, у Колонному залі Будинку Спілки, чудовий український поет Борис Олійник, кинувся до мене з обіймами і вигуком:
– Сашку, твій Ізюм орденом нагородили! Поздоровляю!!!
У моїй свідомості немовби два Ізюма – реальний і літературний. Гордість, вдячність, біль за нинішній стан реального Ізюма немовби перепливають в місто літературне, в котрому я робив спробу узагальнити проблеми таких міст та сіл навколо них, де живе три чверті населення, нехай це Україна чи Росія.
Для мене біль однаково гострий і в реальному Ізю-мі, і в моїй уяві. Руїни оптико-механічного заводу, стагнація міста у дев\'яностих роках, перетинання митниці і кордону справили на мене жахливе враження - повернувшись до Москви, я відразу ж потрапив до реанімації кардіологічної лікарні. І років шість побоювався приїздити на батьківщину.
Тільки мене, на свою голову, запросили до Києва на конференцію, яку проводила українська філія Інституту країн СНД. У своєму виступі я говорив про Ізюм, сказав, що він сьогодні - це Герніка нинішньої незалежності. Хто бажає побачити своїми очима - нехай їде в Ізюм і подивиться на руїни ІОМЗу. Головуючий зображав кола перед собою, мовляв, закінчуй, а я говорив і говорив… У перерві підійшов до мене О.А.Дьомін, колишній харківський губернатор, потім посол України в Росії, зараз директор Інституту міжнародних стосунків Національного авіаційного університету, і сказав:
– Я можу чесно дивитися вам в очі. Ми робили все, щоб врятувати ізюмські підприємства, допомогти їм. Але Росія тоді відмовилась від своїх замовлень.
В Україні тоді розквітла антиросійська вакханалія. Зараз вона, слава Богу, після обрання В.Януковича Президентом України, вщухла. Спільне небо над Україною і Росією стає чистішим, тож відродження обох країн буде успішнішим, ефективнішим. Втрачені замовлення ізюм-ським підприємствам не повернути, за них треба боротися, чим деякі керівники підприємств, свого часу, не дуже переймалися. Мо-жливостей для співпраці стає набагато більше.
Кор.: – Якщо почитати твої публіцистичні статті, то може скластися уявлення, що ти негативно ставишся до незалежності України. Чи це так?
– Тут все набагато скла-дніше. Хтось мене в Інтернеті назвав "українським націоналістом" - певно, за любов до Ізюма і біль за Україну, хтось – русофобом і російським патріотом-імперіалістом. На жаль, політикани прозахідного розвитку незалежності України прищепили антиросійське спрямування, в Росії теж багато "незалежності" від здорового глузду. З обох боків почали, обрубувати загальні духовні, культурні, народні корені. Незалежність, суверенітет не повинні бути проти когось. Весь світ об\'єднується, інтегрується, а ми стіль-ки "горщиків у спільній хаті побили!" Я проти такої незалежності, тому що це роз\'єднання - мета лукавого. Незалежність повинна бути не від бісівщини, не від зла світового і не від того, що улаштувалось у владних кабінетах, а від того, що є в душі кожного з нас. На моєму сайті www.olshanski.ru в розділі "Глас вопиющего…" можна прочитати кілька статей на цю тему.
Кор.: – Повернемось до теми Ізюма, точніше, циклу твоїх ізюмських творів. Чи можливо очікувати появи чогось нового?
– Тут хоча б те, що написано, потрапило до ізю-мчан. Я пишаюсь тим, що номер "Роман-газеты" з оповіданням "Смерть Тамари" в 1977 році в Ізюмі викрадали з поштових скриньок. Можна було б видати книгу "Ізюмські оповідання" спеціально для ізюмчан, але криза і неприховане грабіжництво полі-графістів зробили це неможливим. Якось я спитав американського видавця Г.Аксельрода, до речі, онука того самого меншовика Аксельрода, котрий був ворогом Леніна, за яких умов він ухвалює рішення щодо видання книги. "Якщо на кожному екземплярі двадцятидоларової книги я гарантовано отримую 10 центів прибутку", – була відповідь. У нас же принцип зовсім не такий: рішення приймається, якщо це дасть мінімум 300 процентів рентабельності.
Готуючись до зустрічі, я спілкувався з поліграфістами і видавцями зі Слов\'янська - послуги по випуску одного екземпляра книги з 12 авторських аркушів у м\'якій обкладинці (це десь 210 сторінок) вони оцінили сумою близько 30 гривень, тобто приблизно у 150 російських рублів. Якщо книга піде у продаж через магазин, то торгівля накине ще рублів п\'ятдесят. Ось розмах нинішнього жлобства. Певно, дешевше буде придбати комплект оперативної поліграфії і зробити це самотужки...
Але книжка, хоча б з основними ізюмськими оповіданнями, буде видана. Якщо доживу до свого 75-річчя, то зроблю спро- бу видати зібрання своїх творів у 7-8 томах – в рамках видавничої програми співдружності випускників. Але першочерговим для мене є видання "Ізюмських оповідань". І мемуарів...
Стосовно нових творів, то у мене багато років без руху лежить матеріал про М.В. Сібільова. Я його збирав кілька років по архівах, переписувався з донькою Сібільова, а ось засісти за роман чомусь не вистачило духу. Є ще одна задумка - знайти корені своїх пращурів. І написати якусь документальну повість, іро- нічну і досить сумну.
Емоційне забарвлення залежить від результатів дослідження, зокрема, дослідження ДНК свідчать про те, що я, а відповідно, і всі ізюмські Ольшанські, по чоловічій лінії є типовими західноєвропейцями.
Кор.: – Ти вважаєш, що головний свій твір ти вже написав? Маю на увазі дилогію "RRR", котру читачі прозвали коротко " Три ер".
– Коли ти розміняв во-сьмий десяток, щось обіцяти ризиковано. На жаль, чогось подібного я вже не напишу. Хоча б тому, що у мене не буде отих двадцяти років, котрі знадобились для її написання. Дилогія перетворила мене, спонукала сформулювати свої естетичні принципи, засновані на постулатах теорії інформації, звідки я дійшов висновку, що не боротьба і єдність протиріч є рушійною силою будь-якого розвитку, а асиметрія. Прийшло розуміння зубожіння і людоненависницької суті марксизму-ленінізму - і це у мене, котрий був ідеологічною номенклатурою секретаріату ЦК КПРС!
Дилогія у закінченому варіанті вийшла у 2006 році. Якось я вирішив перечитати її, подивитися очима стороннього. І раптом виявив, що в ній одна метафора породжує другу, з другої – третю. Але ж я так не думав писати! Пригадав, як дуже важко (боявся зійти з глузду!) писав перший роман – "Стадія сірих карликів", та як легко вилився другий роман – "Євангеліє від Івана". Ось в ньому і виявився каскад метафор, як я назвав, унікальний літературний прийом. І зрозумів, що це подарунок від Бога, що я усього лише канал для доведення людям нової інформації. Знайшлося і пояснення "моїм" різ-ним пророцтвам в естетиці, філософії, етиці наступних гармонійних цивілізацій, в аналізі суспільних процесів.
Тепер я розумію, що перший раз Всевишній послав мені знак ще на першому курсі літінституту. Приснилиася сім\'я колійного обходчика і машиніста паровоза, котрому хотілося б приїхати до них в гості, але він так і не зміг цього зробити. Я написав не менше сотні варіантів розповіді "Сто п\'ятий кілометр", відчував, що в ньому щось є таке, чого я не можу зрозуміти.
Кор.: – Твої останні публіцистичні роботи головним чином присвячені проблемам майбутньої гармонії цивілізації. Ти сам вирішив, що цей золотий вік у людства попереду?
– Нехай я буду наївним, але вірю. Тарас Григорович на злеті життя просив у Бога братолюбія. А це і є основою гармонії. Світ наживи, хаосу, агресії і несправедливості зжив себе. Нинішня криза – не фінансова, а цивілізаційна, культурна, духовна. У людства є два шляхи – або піти у небуття або до гармонійної цивілізації.
Стосовно ж нашого рід-ного міста, то у Ізюма були часи й гірші, ніж зараз. Місто все рівно відроджувалось. Не варто падати духом, сподіватись на когось, але в ім\'я цього треба багато і добре працювати.
Розмовляв В.ПОЛЄХІН.
Фото К.ГРИГОРЕНКА.