Розповідь про життя в Ізюмі від жінки, яка рятувала сім’ю

25 тисяч гривень: стільки коштувала евакуація жінки з чотирма дітьми з Ізюма на підконтрольну Україні територію. Щоб заплатити за свободу свою і своїх дітей, ізюмчанка збирала гроші у небайдужих. Про те, що відбувається за завісою окупації, Оксана (ім'я змінене з міркувань безпеки) розповіла Радіо Донбас.Реалії.

Як виглядає Ізюм зараз: які там руйнування, чи багато людей залишилося, чи є в них доступ до ліків, медичної допомоги, їжі та питної води?

– Господи, там настільки все розбите, одні руїни... Є такі будинки у приватному секторі, що їх розривами просто увігнало в землю: від одного приходу шість будинків знесло одразу. Цілих споруд лишилося відсотків 20 всього. Люди живуть у підвалах. Зв’язку немає, нічого немає. Як у пустелі. Та, звісно, навіть у пустелі краще, ніж в Ізюмі зараз.За моїми спостереженнями, в Ізюмі лишилося ще багато людей. Це, переважно, мами з дітками, дуже багато діток, і літні люди. Наприклад, на одному з кварталів мешкає більше 1800 людей – а всього цих кварталів 29! І всі вони виживають у жахливих умовах.

Вода є тільки у криницях. За весь час окупації у деяких мікрорайонах, щоправда, подекуди підключили електрику. А так газу й води немає. Харчів немає. А за ліки взагалі мовчу: їх ніхто не привозить. Ба більше: в окупованих Куп’янську, Старобільську, Сватовому ліки теж скінчилися. Постачання з російських Бєлгорода та Ростова немає.А їдять те, чим запаслися. Я, наприклад, засадила шість соток городу різними овочами. І тепер лишила все це другим людям, і так робили й інші, хто виїжджав: принаймні, на якийсь час у людей будуть свої картопелька, огірочки та помідорчики.

А ще ми там їли крупу, яку перемелювали самі або в спеціальній машині. У кого ще є гроші, ті замовляють харчі спекулянтам. А спекулянти мають отримати дозвіл від російських окупантів на виїзд за харчами. Але й цим ділкам вже перекривають кисень: сказали, що забороняють заїжджати чи виїжджати з Ізюма.

Про медицину. Увесь цей час у місті народжуються дітки. В Ізюмі лишається єдиний лікар, який вже давно на пенсії і має великий стаж роботи акушером-гінекологом. Пологи приймає у себе вдома. Особисто мені відомо, що так відбулося десять успішних пологів, і з дітками зараз усе добре. Але ж: дітки живуть і у підвалах, у них немає харчування, памперсів, нічого немає. Буває, що у матусь зникає молоко.Чи багато жителів вітають окупантів та співпрацюють із ними?

– Я поясню, чому люди йдуть на контакт із окупантами: аби їх не вбили, аби їм не зробили боляче. Вони просто змушені контактувати з росіянами. навіть якщо й не хочуть це робити, розумієте? Це життя людини, і кожна людина хоче жити. А ось тих, хто направду чекав прихід росіян, за моїми спостереженнями, в Ізюмі небагато. Ті люди, з якими я спілкувалася, очікують на звільнення. У той самий час люди розуміють, що звільнення Ізюма не відбудеться без втрат і серед мирних жителів.

Як себе поводять російські війська по відношенню до мирних жителів?

– За декілька днів до нашого виїзду російські солдати вбили хлопця. Йому було 24 роки. Мовляв, за мародерство. У нього мама – лежача. І він від неї не відходив. А росіяни прийшли і розстріляли його.Ще одному хлопцю прострелили коліно. Просто так. Сказали, що він їм не сподобався.

І такі випадки настільки часті, що навіть їхня прокуратура не встигає все розслідувати. Через те, що коять росіяни, люди бояться на вулицю виходити.

Як сталося, що ви і діти не встигли евакуюватися вчасно?

– Спочатку були зелені коридори. Проте, всі вони були до Росії. До України виїхати не було можливості. Я врешті вирішила з дітьми їхати у бік Росії, аби потім все одно заїхати в Україну. Та російський військовий сказав так: є тільки два місця, а не п’ять (мама і четверо дітей – це 5 місць – ред.) Каже, бери двох дітей і поїхали. Я йому кажу: як це я двох дітей віддам? А він запропонував почекати на наступну колону. Я на це не погодилася. Бо як це, від серця дітей відірвати? А росіянин так спокійно розважив, мовляв, не переживай, потім знайдеш у білгородському дитбудинку.Потім наважилася їхати самотужки. Але тоді росіяни розстріляли на виїзді родину: двох діток і двох дорослих – ця трагедія мене і зупинила.

І ось лише завдяки добрим людям і бійцям 122 батальйону тероборони Ізюмського району я і діти врешті виїхали.

Чи потужні були обстріли, де ви ховалися?

– Увесь цей час я з дітьми ховалася у підвалі. А обстріли взагалі не закінчувалися. 4 квітня ми були у бабусі. Вночі прилетіла ракета. У будинку вилетіли вікна і впав дах. І це відбулося просто над нами. Слава Богу, що ми всі тоді були в підвалі.

Одного разу довелося під обстрілом впасти на дитину і закривати її собою: тоді ми поверталися додому з дитячого майданчика. Ще був випадок: їхала на велосипеді до бабусі, везла їй поїсти. Почула свист. Було пряме влучання у будинок, там вбило родину. А я кинула велосипед, упала на землю. Це мене врятувало, бо наді мною пролетів величезний шматок металопрофілю.Усе це відбилося на дітях: вони стали гіперактивними, іноді тривожний сон у них. Наразі їх обстежують лікарі, потрібна консультація психолога.

Як вам вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, як перетинали російські блокпости, скільки це коштувало?

– Вся поїздка коштувала 25 тисяч гривень. Гроші пішли, у тому числі, на хабарі для росіян. Було приблизно 10 блокпостів. Я сильно панікувала: по дорозі я бачила розстріляний мікроавтобус... Росіяни на блокпостах постійно допитували про причини виїзду. Я говорила, що просто їду відпочити. Бо вже були випадки, коли після необережних відповідей людей завертали назад.

Відверто кажучи, я й досі не вірю своїм очам, не вірю, що ми звідти виїхали, що у нас починається нове життя.

Та я дуже переживаю за тих діток, які лишаються в Ізюмі. Я як мати хочу їм допомогти – та не можу. А в людей немає таких великих грошей, аби виїхати. А я знаю, що таке там бути. Я знаю, що таке пекло: куди не піди, усюди ображають, усюди стріляють. А тим людям, які зібрали гроші на наш виїзд, я дуже-дуже вдячна! Дай Боже здоров’я їм і їхнім дітям.
автор Сергій Горбатенко на фото зруйнований рашистами житловий будинок в Ізюмі.