Сповідь мігранта

Свого часу  частенько переглядав  матеріали відеоблогерів, які ностальгічно згадували  про  рідний край, будучи  за кордоном.  Тоді скептично міркував: «І я залюбки сумував  би за Батьківщиною з філіжанкою кави на балкончику з видом на Монблан».

Скажу відверто, впродовж  останніх років у мене не зникало  бажання  якимось чином змінити життєвий вектор.  Особливо це набуло апогею,  коли  за  новими правилами родина була позбавлена  права отримувати  субсидію по сплаті за комунальні послуги.  В цей час син став студентом і, зрозуміло, фінансове навантаження зросло. Були варіанти знайти роботу з трохи більшою зарплатнею, та математика сімейного бюджету просто розсипалася. Тож вихід побачив тільки у заробітках поза Ізюмом. Почався етап аналізу ринку  праці, про який дізнавався  на  відомих сайтах.

Київ чи Польща?

Саме така  альтернатива  з’явилася після перегляду відео іммігрантів, які,  виявляли тугу за Україною.  Практично кожен з них  попереджав, що  за кордоном «рожеві окуляри» швидко спадуть, що  навіть кращі столиці  Європи  з часом стануть обридливими. Бо, бачте.  нашій людині важко пристосуватися до іншого способу мислення, до іншої  роботи, відпочинку та життя взагалі.

У ту мить подумав, а куди поїхати?  Київ, скажімо,   гарний.  Там перспектив більше, можна б облаштуватися. Та після  серйозного аналізу, зрозумів, що  після необхідних витрат сухий залишок  в столиці   не такий вже й суттєвий.  Тому  вирішив так: якщо міняти життя, то кардинально.

Перевагу віддав  Польщі. Це, звісно,  не Франція і не Америка. Але на мене, тут  менше зарозумілої помпезності, а  ментальність тамтешніх людей набагато ближча до нашої.  Тож поїхав туди. Пригод з спочатку  було багато. Однак нині  вдячний Богу, що мав нагоду зустрітися  із щирими й безкорисливими  людьми.  Вони допомогли не лише  працевлаштуватися, а й  оселилися всією сім’єю.

Чи швидко спали «рожеві окуляри»?

Про це  чув неодноразово, але   особливо не переймався. Вирішив:  будь, що буде.  І  не помилився. Й досі крізь ті  «рожеві окуляри» дивлюся на всі складнощі  минулого життя.

… Згадалися перш за все  події  2013-2014 років. Наша будівельна бригада з етичних мотивів відмовилася тоді їздити на заробітки до сусіднього Бєлгорода. Був патріотичний  підйом свідомості, хотілося багато зробити для країни і для міста. З натхненням займався волонтерською та журналістською діяльністю. З вимушеними переселенцями ми реалізували чимало  гарних проєктів. Але з кожним роком все складніше було зводити кінці з кінцями.

І так вийшло, що «рожеві окуляри» стосувалися саме життя в рідній країні. Мало того, що фінансова складова вже не задовольняла,  ще й фейсбучні «добродії»  почали змішувати з багном наш позитивний імідж.  Мовляв,  на «соціальному ліфті»  хочете до влади дорватися.  Тож більшість попередників, з якими  хотіли об’єднатися для добрих справ,  просто розчарувались в необхідності брати відповідальність за майбутнє краю.

Тому  рішення їхати  за кордон не викликало особливих сумнівів. Додали  впевненості й слова  мами:  якщо не лінуватися і не пиячити, скрізь можна досягти успіху. У Польщі   це сталося.  Моя  праця,  і мій хист виявилися належним чином оціненими. А мені більше нічого й не треба було.

Хоча ні… Забув сказати про  легалізацію. Без неї  сутужно було б. У тамтешніх владних структурах, як і в нас,  теж є хитруни. Один розгляд справи стосовно тимчасового перебування буває тягнеться до року. І коли отримуєш відмову, виявляється, що протягом півріччя тобі записували  малу кількість годин, що по податках виходила навіть не мінімалка, а десь пів ставки.  До того ж дозвіл на працевлаштування в’яже до одного роботодавця. Й  коли ти  йдеш від того хитруна, мусиш чекати іншого дозволу 2-3 місяці. Це відверто  дратує. Але ти терпиш. Бо  настає момент, описаний в першому реченні.

До гарного швидко звикаєш.

Красиві вулиці, парки, клумби, архітектура. Гарні дороги, велодоріжки, тротуари. Сучасні та чисті автобуси, трамваї, електрички. Магазини ваблять доступністю товарів. Протягом зими  споживаєш свіжі овочі та фрукти. Салат з помідорів та огірків стає звичною стравою. На вихідні ласуєш королівськими креветками або лососем. Сири та ковбаси – вибір величезний. Стосовно одягу…  Тільки тут призвичаїлися до шопінгу в аутлетах (а не там, де можуть дати в борг по знайомству).

Хоча це вже не є чимось вражаючим.  Кожен день – як «день бабака». А от  звичайних людських радощів мало. Начебто багато гарних людей, але більшість з них тимчасові ( приїхав і поїхав). Різні будівництва, різні напарники. Часом відчуваєш,  як дехто  починає спекулювати на твоїй дружелюбності. Й спілкування припиняється.

Додає незручностей   GOVID.   Не можна посидіти в ресторанчику  Старого Міста, не можна піти в гідропарк,  відвідати басейн. Єдине тішить, що все це тимчасово. Дасть Бог, влітку вдасться  помандрувати Європою, якщо не введуть паспорта вакцінації. А поки що  можеш відчути хоча б крихту радощів від дотику до України через відеочат. Можеш приготувати собі картоплю в мундирі і по гарячому заправити її олійкою з малосольними огірками…

Все  ця імітація мого минулого життя викликана ностальгією. Але певний, що приїхавши додому, вкотре усвідомлю вірність своєму вибору. Походжу по магазинах. поїжджу на роздовбаних маршрутках та страшних електричках, занурюся в особливості  ставлення  до людини як до споживача. І зрозумію,  що українці заслуговують на значно більше. Й тоді  з легким серцем знову поїду будувати своє нове життя.

Звісно, шкодую, що не наважився переїхати раніше. Можливо,  ностальгія вже б  минула. Але наразі в голові інші думки… Наразі і в мене – пересічного українця з’явилась  можливість стояти  з філіжанкою кави на балкончику варшавської квартири з видом на красиві європейські домівки та гостроверхі костьоли. Хоча  так хочеться з друзями вибратися з наметами та вудочками до річки, розпалити багаття, поспівати під гітару на фоні зоряного неба!

Ігор Коровін.

На знімку: Ігор Коровін.