Захист прав дітей в міжнародному законодавстві

1 червня 1925 року в Женеві відбулася перша міжнародна конференція, у ході якої обговорювалися проблеми дітей. Цілком імовірно, що це й підштовхнуло в подальшому відзначати День захисту дітей саме 1 червня. 
Далі.1 червня 1925 року в Женеві відбулася перша міжнародна конференція, у ході якої обговорювалися проблеми дітей. Цілком імовірно, що це й підштовхнуло в подальшому відзначати День захисту дітей саме 1 червня. 
Офіційне ж рішення заснувати Міжнародний день захисту дітей було ухвалене в листопаді 1949 року конгресом Міжнародної демократичної федерації жінок, і вже в 1950 році 1 червня було відзначено перший День захисту дітей.
Організація Об’єднаних Націй у Всесвітній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливий захист, турботу і допомогу.
Розвиток міжнародних законодавчих норм щодо прав дитини, починаючи з Декларації прав дитини (1959 р.), Конвенції ООН «Про боротьбу з дискримінацією у галузі освіти» (1960 р.), Конвенції ООН «Про права дитини» (1989 р.), і сучасних – Конвенції ООН «Про права інвалідів» (2006 р.), Декларації ООН «Про права корінних народів» (2007 р.) є відображенням поступової зміни поглядів суспільства на проблему рівності та недискримінації дітей за будь-якою ознакою.
Не менш важливими у сфері захисту прав дитини стали такі міжнародно-правові акти:
 Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікована Україною 17.07.1997;
 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.), ратифікований Україною 19.10.1973;
 Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.), ратифікована Україною 24.12.1980, та низка інших, не менш значущих нормативних документів.
Основні положення зазначених актів покладені в основу чинного законодавства, а саме: Конституції України, Законів України «Про охорону дитинства», «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про освіту», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Сімейного кодексу України та ін.
Важливого значення для правового забезпечення прав дитини на національному рівні набула імплементація нормативно-правових актів, ухвалених:
а) Радою Європи – Європейської соціальної хартії (переглянутої) (1996 р.), Конвенції про кіберзлочинність (2001 р.), Конвенції щодо протидії торгівлі людьми (2005 р.), Конвенції про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення (2007 р.);
б) Європейським Союзом – Хартії Європейського Союзу про основні права (2000 р.);
в) Міжнародною організацією праці – Конвенції про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці (1999 р.).
Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, постійна робота заінтересованих органів влади з підготовки пропозицій про приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права. У 2006 році було ратифіковано: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980 р.; Європейську конвенцію про здійснення прав дітей, 1996 р.; Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, 1996 р.; Конвенцію про контакт з дітьми, 2003 р.; Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном, 1956 р. та Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання, 1973 р.
Конвенція ООН «Про права дитини» прийнята 20.11.1989р., набула чинності в Україні з 27.09.1991р. Її називають «Світовою конституцією прав дитини». З моменту ратифікації відповідною державою Конвенція стає складовою національного законодавства. Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов’язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а також високий рівень життя.
Конвенція містить повний перелік прав дитини: на життя, на ім’я, на набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте та сімейне життя; недоторканість житла; таємницю кореспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я; благами соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особливий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину.
Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором.
Конвенція ООН про права дитини має вищу юридичну силу порівняно з іншими міжнародними та національними правовими актами. Держави-учасниці Конвенції зобов’язані запровадити Конвенцію на своїй території, привівши національне законодавство відповідно до положень даного документу.