Міфи та реалії історії Ізюма

Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда

 Ф.Ніцше.

Епіграфу цієї  статті вже  понад сто п’ятдесят років. Не знаю, що спонукало відомого німецького філософа на такий вислів. Але для України він   актуальний і досі. Нищення української культури, спалення українських книжок, заборона української мови  відбувалося вже за його  життя. Тож не випадково, що  деякі українські історики   продовжують посилатися у своїх наукових працях   на  заполітизовані дослідження російських вчених. Для них головним був і лишається не стільки факт, скільки кінцева перемога Росії.  Тож настав час навести порядок у  царині історичної правди.

Візьмемо  історію заснування нашого міста. Деяким жителям відомий  Розрядний приказ, датований 1681 роком. Після завершення «будівництва» фортеця Ізюма  включала в себе “Три города: Большой да Меньшой да Замок”. У грамоті від 17 лютого 1682 цар Федір Олексійович писав харківському полковнику Захаржевському: «По челобитью твоему велено тебе, полковнику, жить в новопостроенном городе Изюме, и  в тот город и урочища, которые тому городу смежны, в Спеваковку и на Пришибе, призывать на вечное житье неслужилых черкас».

А що ж це  за «города» з назвою Ізюм набудував наказний  полковник Донець-Захаржевський ? В пізніших документах зустрічаємо  такий вислів: «Спорудження нової Ізюмської фортеці на правому березі Сіверського Дінця почалося навесні 1681 року за керівництва генерала  Г. І. Косагова. Будували  російські служиві люди, козаки Харківського слобідського полку і українські поселенці ... Про хід будівництва цієї фортеці  полковник Григорій Донець доповідав 29 червня 1681 року генералу Г.І. Косагову».

Ця маленька цитата кінця ХVIII століття спростовує інформацію перших домислів з історії Ізюма. Адже роль полковника Захаржевського  тут зведена до функцій виконроба. А раніше збудовані «три го́роди» називають одним словом «крепость».  І якщо під керівництвом Г.Косагова  було збудовано «нову фортецю», то значить  десь поруч мала бути й стара ?  Розберемося з цим.

То що ж означало слово «город» в XVII столітті

У світі  й досі немає чіткого визначення, що таке  населений пункт за кількістю жителів, родом занять та за площею.  Ці поняття з роками змінювалися, що створювало підґрунтя виникненню різних історичних міфів. Навіть відомі  історики, посилаючись на один і той же історичний документ, дають поселенням  різну трактовку. Тож, аби уникнути пересудів, будемо використовувати загальну назву – населений пункт, тобто  місце постійного проживання сімей,  де з покоління в покоління тривало життя, народжувалися діти.

У часи побудови фортеці під керівництвом Г.І Косагова це мало місце. Та найкраще пояснення містилося в книзі «Материалы для  истории инженернаго искусства въ Россіи». Навожу дослівну цитату давньоруською мовою: «Значение слова городъ. – Различныя названия оборонительныхъ оградъ, окружавшихъ города. – Дѣтинцы, -Кроемли. – Осадные дворы. – Городки. – Остроги. - Сторожевыя линіи. …  Россія, въ периодъ существованія ея до Императора Петра, охранялась отъ внѣшнихъ вторженій отдѣльными укреплѣнными пунктами».  

Переглядаючи записи різних років та карти-схеми, можна прослідкувати зміни географічних назв. Якщо на карті 1648 року Царе Борисів значиться як «Boris Zagoroda», то на карті 1673 року було вже «Borisa Goroda». Такі карти складали здебільшого іноземці і в географічні назви вкладали усні назви. В 1648 році Царе Борисів заснували українці і в слові загорода відчувається український колорит.

А чи ізюмська фортеця не була одночасно фортифікаційною спорудою і населеним пунктом? Ні! Це не населений пункт,  бо понад століття там не було ніяких житлових споруд. Це  була військова фортифікаційна споруда з терміном існування по необхідності. Доказом можуть слугувати схеми-креслення фортеці за всі роки існування.   Імператор Петро І бував в Ізюмі, але ночував в старому місті на лівому боці Дінця, бо в захищеній фортеці жилих приміщень для царя не знайшлося.

Є згадка від 12 грудня 1709 р. Після Полтавської битви імператор провів нагородження похвальною грамотою полковника Федора Шидловського: «С тамошними старшинами и казаками, за верность царю проявленою ими несмотря на прельщения бывшего гетьмана Мазепы и Шведского короля». Преображенський собор за ці ж «заслуги» ізюмців отримав Євангеліє в срібному окладі з позолотою, виготовлене, до речі, в майстернях «зрадника московитів» гетьмана Мазепи. Символічно, що даровано воно ізюмським козакам, які зрадили  гетьману Мазепі, не підтримавши повстання щодо здобуття незалежності України. Ще один документ від академіка Російської академії наук І. Гільденштедта, який в 1774 році побував в Ізюмі. Цитата зі звіту подорожі: «У фортеці - дві церкви: одна кам'яна, інша дерев'яна; в ній знаходяться ще лавки, запасні магазини і деякі громадські будівлі; житлових же будинків в ній немає».

Щоб в подальшому не породжувати історичні фейки і не заводити в оману пересічних громадян, фрази з Розрядного указу не слід цитувати без пояснення. Найбільшою помилкою став історичний блуд, від словесного перекладу українською мовою, на жаль, розтиражований в багатьох виданнях. Звертаюсь до ерудитів, якщо вже блиснули своєю ерудицією, цитуючи фрази XVII століття, то будь ласка зразу ж поясніть, як потрібно розуміти написане. Смисловий  переклад буде таким: "Згідно із записом, зробленим в Розрядному указі 1681 роки після закінчення будівництва в Ізюмі фортифікаційної споруди вона включала в себе: "Три фортеці з назвами: Велика, Менша та Замок".  "По твоїй заяві наказую тобі Полковнику нести службу в новозбудованій фортеці Ізюма, включаючи прилежні території Співаківки, Пришибу та ліс у заплаві Дінця. Зазивати на постійне місце проживання вільних українців в Ізюм та суміжні поселення".  До того ж слово «урочище» - багатогранне. Ним можна було назвати і ліс довкола Ізюма, і заплаву Дінця, й окремі села.

Розширення фронту  чи захоплення територій

Під гаслом захисту від татар відбулося розширення Московської імперії. Ці дії московитів увійшли в російську історію під назвою створення «Ізюмської лінії оборони». Неймовірна антивійськова тактика оборони шляхом розширення лінії фронту. Як і в минулі століття  історія повторюється,  от лише життя неповторне.

На службу до російської ізюмської фортеці наймали лише українців. Своїм життям вони захищали рубежі Московії.  А рахунок татар сягав  десятків, а то й сотень вбитих. Проте найбільшим гріхом ізюмських козаків-найманців були періодичні війни з  козаками Запорізької Паланки та Дону. Кількість знищених українців  козаками ізюмської фортеці перевищує цифру в десять тисяч душ. Точних даних російська історія не надає. Наведу задокументований приклад 1729 року зі служби козаків ізюмської фортеці. За доносом полковника Горяїстова, ( родом з Росії) було засуджено сотника  Гродза та писаря Левицького до биття кнутом і довічного заслання в Сибір. Генерал-фельдмаршал князь Голіцин взагалі вимагав для них смертної кари. А чим же завинили ці  козаки - наймити? Як з’ясувалося, Грозд у свого рідного дядька Прокопа Кабацького(«изменника запорожского») за хліб виміняв рибу, а  Левицький виміняв рибу за пшоно. Така доля очікувала й інших українських козаків.

Що ж дала російська фортеця  українцям ?

А нічого ! Хіба що поступову відміну всіх козацьких законів і привілеїв. З переходом на російські військові звання  полк став називатись гусарським. Довкільні землі були роздані   російським поміщикам. А отже,   з’явилося поняття «кріпосне право".  Юридично його почали  використовувати з другої половини XVIII століття для констатації  прав власності на землю та на селянські душі.  Це поняття стало похідним від слова «крепость» в значенні «документа, що засвідчує право власності на нерухоме майно», і вторинним  по відношенню до  залежних людей (спочатку  холопів,  а потім «кріпаків»). Людину можна було купити або програти в карти.

Тож російська фортеця проіснувала практично 84 роки. Розширення імперії назвали розбудовою «Української лінії оборони». 11 квітня 1766 р. у фортеці Ізюма трапилась велика пожежа. Дахи більшості будівель, в тому числі провінційної канцелярії, арсеналу і складу з порохом(!), були вкриті соломою. Тому підхоплений сильним вітром вогонь стрімко поширився. У виникненні пожежі звинуватили рядових солдатів – Олексія Глухого і Карпа Циганова, яких етапували до Києва, щоб засудити до смертної кари через спалення. Коротку, але ємку характеристику Ізюму тих часів дав В.П.Сібільов: «С 1765 года Изюм вступил в новою полосу своего существования, ничем не отличающуюся от уклада жизни многих сотен захолустных русских городов».

Коли почали возвеличувати Донця – Захаржевського ?

Моє покоління виховувалося на матеріалах книги М.Т.Дяченка «Ізюм», де на 15 сторінці вказувалося, що Ізюм  існував у 1651 році. У довіднику ж 1969 року було вказано іншу дату  - 1639 рік. Всі інші зміни заснування  міста припадають на вісімдесяті роки минулого століття. Це був період  прискореної русифікації України. У місцевій газеті з’явилася  навіть стаття дуже поважної радянської людини, доктора історичних наук, професора інституту історії України НАНУ, лауреата Ленінської премії Г.Сергієнка. Він писав: «Справу заселення Ізюмського полку розпочав Яков Черніговець. Ще більше поширив її Харківський полковник Донець із сином Костянтином». А в кінці був такий висновок: «Отже, на підставі викладеного матеріалу слід вважати, що місто Ізюм засноване й збудоване козаками Харківського слобідського полку під керівництвом полковника Григорія Захаржевського у 1681 році».

Виходить  послідовник став засновником!  Авторові цього твердження  слід було віддати належне:  історія не спаплюжена і лінія партії дотримана. То чи не пора нам  через 30 років Незалежності звільнитися від  байок «русского мира».

Український історик, дослідник, доктор історичних наук Володимир Маслійчук посилаючись на первинні документи, що збереглися до наших днів, стверджує: «Можемо сміливо віднести заснування Ізюма до дещо ранішого часу – орієнтовно до 1673 року». Адже вже тоді  за 2 км 258 метрів від гирла Ізюмця  існувала фортеця Якова Чернігівця.  З цим можна було б погодитися, якби не один факт: за участь у повстанні Степана Разіна багатьох ізюмчан закатували. А це вже 1670 рік.

Зазначу, що  заснування будь-якого населеного пункту бере початок від першої капітальної будівлі,  від постійного проживання  життя людей. Адже ніхто в ті часи не перерізав червоних стрічок. Записи, якщо й були, то всі вони  в подальшому  знищувались російською владою. Важко навіть уявити, хто із дослідників минулого достеменно  посилався на первинні українські документи.  Особливо про Ізюм. Вони користувалися здебільшого вторинним варіантом. Скажімо, в одному із документів записано: «1657 р. - в Цареборисів та Ізюм селяться черкаси,  1663 рік - населений постійними жителями, між якими знаходиться охоронна варта і царські мисливці».

Дійсно, одне з передмість міста до цих пір називається «Звіринцем» (Хронологія Харківської губернії. 1882 г.)». Ізюмський краєзнавець Владлен Маркін стверджував, що Покровська церква була збудована і освячена в 1653 році. У церкві висіла грамота,  в якій вказувався рік її освячення, а також ім’я настоятеля церкви отця Федора (Федір Павлович Тимофіїв). До речі, Федір Павлович рідний дід дружини Владлена Миколайовича, Ніни Борисівни. Церква була ліквідована ізюмським винищувальним батальйоном у 1942 році. Військові  спалили все до тла, а кам’яну частину підірвали. Залишки Покровського храму збереглися до сьогодні.

У книзі В.Маркіна «Ізюмська земля» сказано, що в 1637-1639 роках в Ізюмі утворилося населене містечко. Деякі дослідник називають 1638 рік – мовляв, після поразки повстання Якова Острянина туди переселилися перші козаки-втікачі. У харківському календарі за 1873 р заселення  Чугуєва та Ізюму віднесено до 1639 року.

Ця дата повторюється і в інших виданнях XIX-XX століть.  Будівництво окопу тривало два роки  1650-1651 рр. Покровська церква була побудована переселенцями в центрі окопу. З роками ще двічі переносилася на інше місто по правому берегу Дінця. Після 1663 року під керівництвом Якова Чернігівця на лівому березі Дінця була збудована дерев’яна фортеця, яка проіснувала до початку XVIII століття.

А що ж було до умовного 1639 року?

 У далекому 1599 г. "юрт Изюмской от Солоново озера(Співаківки) вниз по Донцу по обе стороны по Оскол, а ныне тот юрт дан атаману ...".И владели "из стари донские казаки по Дону и по Донцу ... по своей казачьей обыкности всякими угодьями, покамест от реки их казачье пищали голос слышать.  Казачья станица, со всеми землями и населеньем своим".

Український історик, дослідник, доктор історичних наук Володимир Маслійчук згадує про ці часи: «На початку XVІІ ст. в «Донецькій волості», поблизу Савинського перевозу, була пустинь, що звалася Савиною, у ній була церква в ім’я Зосими й Саватія, а також дерев’яна «кліть», у котрій жив чорний піп Досифей. У Савиному монастирі було й сім осіб братії — старці, які жили на відстані за півверсти або й  версту один від одного. Годувалися «своїми трудами». Тогочасна російська система землеволодіння дозволяла цій братії володіти величезними угіддями («уходами» та «юртами» — земельними наділами) — Чепелівським, нижче за течією від Савинського перевозу, та Ізюмським, по обидва боки Дінця. У 1620-ті роки монастиреві належали аж три уходи: Савинський, Берецький (отже, по річці Береці) та Ізюмський. В обителі було кілька ченців на чолі зі старцем Левонтієм. У 1630 р. розбишацька ватага «Митька Бердникова» напала на Савинський монастир і знищила його, а старця Левонтія вбила. Землі монастиря дісталися Святогірській обителі. Так відбувався процес залюднення простору. Ці місцини були дуже привабливими ще й для українських пасічників, які доволі часто з’являються тут у першій половині XVІІ ст».

Ще один цікавий запис з першоджерел зустрічається в книзі Г.В. Алферова «РУССКИЕ  ГОРОДА XVI-XVII  ВЕКОВ». «А  окольничий  князь  Григорей  Волконский сказал,  что  в  133  (1625)  году  посылан  от  него  с Волуйки  к  станице  к  Узюму   Кургану  новосилец Ждан  Дементьев  с  товарищи  и  были  они  на  Борисове  городище  и  сказали  ему,  что  ров,  которой  был около  посаду  и  около  города,  и  ныне  глубокъ». Це був період, коли Цареборисів припинив своє існування, а в Ізюмі могло бути поселення донських козаків, що в документі названо станицею.

Тож, яку дату заснування міста Ізюму будемо відзначати  цьогоріч ?  Для сепаратистів, які, на жаль,  є в нашій спільноті, це буде 340 років. Для впертих дослідників, які погоджуються тільки з тим, що можна побачити сьогодні в документах, це  буде 351 рік. Для українців, які знають, що  історія України була спотворена завойовником,  Ізюму гідний даті - 382 роки.

Для усунення різних поглядів та тлумачень Кабінет Міністрів України своєю Постановою №878 від 26 липня 2001 року чітко зафіксував дату заснування міста Ізюм - 1639 рік. Цю дату визначили не самі міністри. Їм подали на затвердження після ретельних досліджень столичні історики,  високоповажні науковці Інституту історії України НАНУ (Національної академії наук України). Назвати таке рішення політичним чи проукраїнським? Ні! Воно прийняте на основі стандартів ЮНЕСКО.

Леонід Щибря, член НСЖУ

та Національної спілки краєзнавців України.